Угода царя Василя з шведами, стала приводом до нової російсько-польської війни, що почалася в середині вересня 1609р. [50,с.39].Тим часом група московських бояр, що раніше були при Лжедмитрі II в Тушино, уклали угоду з королем. За її умовами царем мав стати син Сигізмунда - Владислав. За це він гарантував збереження православ'я та всіх давніх прав і свобод росіян (4 лютого 1610р.) [81, с.33].Хоч уряд в Тушині незабаром розпався, але цей договір став для поляків підставою для подальших дій.

Війська Василя Шуйського зазнали ряд поразок, зокрема під Клушином. Після цього дорога на Москву була відкрита полякам [50,с.39].В такій ситуації бояри з оточення царя вчинили заколот і позбавили Шуйського престолу. Боярська дума погодилася прийняти умови договору 4 лютого і прийняти королевича Владислава на престол [8,с.55].Проте Сигізмунд не збирався довіряти своєму синові реальної влади в Росії. Він сам розраховував одержати царський титул і став домагатися цього спочатку на переговорах, а потік звів в Москву польський гарнізон [47,с.275].З червня поляки здобули Смоленськ [11,с.324].

Тим часом в Московській державі наростав рух опору, що став розгортатися під знаменом віри й об'єднував релігійні і національні почуття. На початку березня 1611р. розпочалося антипольське повстання, очолене Прокопієм Ляпуновим, в якому взяли участь різні верстви населення й політичні сили. У березні цього ж року, передові сили національної армії підійшли до Москви і взяли в облогу польський гарнізон [47,c.278].Ha допомогу оточеному в Кремлі польському гарнізону, король Сигізмунд направив військо гетьмана Ходкевича. Проте 22 серпня 1612р. воно було розбите ополченням князя Пожарського [50,с.53]. А 27 вересня 1612р. польський загін, що був в Кремлі здався [47,с.292].

Таким чином, Сигізмунд III Ваза через свою непоступливість і принциповість під час переговорів з російською верхівкою втратив найбільш реальний шанс посадити на престол Москви свого сина і підпорядкувати своєму впливові всю Росію. Після звільнення Москви відбулися вибори царя. Ним було обрано 21 лютого 1613 р. Михайла Романова [68,c.35]. Польський уряд не визнав Михайла царем, адже для них законним правителем Росії був Владислав [42,с.358].Через це всі спроби росіян налагодити відносини з ними були невдалі. Сигізмунд ІІІ готувався до нової війни Він вважав, що воюючи з Росією, Річ Посполита не тільки захищає свої, приватні інтереси, а взагалі захищає всю „християнську Європу". [81, c.45].

В червні 1616 р. варшавський сейм вирішив відправити проти Москви військо на чолі з королевичем Владиславом, з метою захоплення престолу. У середині 1618 р. польські війська підійшли до Можайська. Земський собор скликаний восени одноголосно виступив за боротьбу з поляками [42, с.358]. Незважаючи на опір росіян поляки зуміли підступити до Москви. Проте спроби взяти її закінчилися невдало [50,с.55]. Це, а також холодна зима змусила Владислава до переговорів.

1 грудня 1618 р. було укладено перемир'я на 14,5 pp. До Речі Посполитої відійшли Смоленськ, Чернігівська й Новгород-Сіверська земля. Передбачався обмін військовополоненими. Поляки згодилися звільнити батька царя Михайла, митрополита Філарета [8, с.55].3агалом відзначимо, відносини з Польщею залишалися неврегульованими. Московська держава не лише втрачала Смоленщину, польська сторона продовжувала ігнорувати Михайла Романова, як законного московського царя [47, с.322].

Отже, ми бачимо, що на протязі 2 половини XVI - 1 чверті XVII ст. польсько-російські відносини були дуже складними і конфліктними. Обидві ці держави мали амбітні плани в зовнішній політиці, спрямовані на територіальну експансію і колонізіцію нових земель. Тому не дивно, що інтереси цих країн, що були географічними сусідами, перетиналися в життєво-важливих районах для подальшого розвитку обох держав. Це стосується Прибалтики (боротьба за балтійське судноплавство) і в більшій мірі України і Білорусі (боротьба „за Київську спадщину").

Всі свої територіальні претензії Росія і Польща обґрунтовували в своїх ідеологічних програмах. Якщо московська еліта висунула концепцію безперервної спадковості династії Рюриковичів, а відтак патримонального права, на „руські землі", як на свою вотчину, то польська, керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони були начебто відірвані.

Внаслідок цього на протязі всього розглядуваного нами періоду, між Росією і Польщею виник цілий ряд військово-політичних конфліктів, в яких воюючі сторони хотіли вирішити свої проблеми. На середину XVII ст. значно більших успіхів у цій боротьбі добилися поляки, які взагалі кілька разів ставили під загрозу саме існування Російської держави.

Цікавим моментом російсько-польських відносин цього часу, була спроба знайти альтернативний шлях врегулювання конфліктів. Таким новим способом, багатьма політичними діячами того часу з обох сторін, вважалася можливість об'єднання Речі Посполитої і Росії в одне державне утворення шляхам підписання унії. На нашу думку, довготривале існування такого державного суб'єкта було неможливим. Це пояснюється політичними, соціальними, релігійними і цивілізаційними відмінностями російського і польського соціумів. Невирішеність російсько-польських проблем вели в майбутньому, до нових загострень міжнаціанальних протиріч.

§1.2 Україно-полъський конфлікт в другій половині XVI-першій чверті XVII cm.

В середині XVI ст. більшість українських територій опинилося в складі Речі Посполитої. Це мало безсумнівно позитивне значення для подальшого етнокультурного розвитку українського народу. Етнічні інтеграції сприяли економічні зв'язки та міграції населення [85, c.62]. Крім того якісних змін зазнав характер україно-польських відносин. Після Люблінської унії 1569 p., і обидві нації в більшості своїй опинилися в складі однієї держави. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чол.) українці становили