Слід сказати, що зразу же після цього акту, польський король підтвердив привілеї української панівної верхівки спеціальними указами (Волинський і Київський привілеї) [35,с. 111] . Це сприяло колонізації і окатоличенню панівної української верстви , що вело до відриву її від національного кореня, відмови від захисту національних інтересів і в кінці кінців до асиміляції [95, с.33]. Серед частини української шляхти поширилася своєрідна форма імперської свідомості , котра відзначалася подвійною самоіндентифікацією - за етнічним походженням і державною приналежністю (gente Rutenus , natione Polonus - руського роду польської нації [95,с.34].

Це призвело до того що вже в XVII ст. українську інтелектуальну еліту в основному складали особи духовного сану . Це можна вважати в великій мірі негативним явищем [75,с.90].Проте не слід забувати те, що православна церква як зазначала Н.Яковенко , була символом історичної пам'яті народу індикатором пробудженої національної свідомості [121, с.82]. На нашу думку, це все їй забезпечили її традиційна консервативність, малорухливість до змін що відбуваються в суспільстві. Тому й не дивно, що польський уряд з приєднанням українських земель , повів наступ на права православної церкви. Як зазначають польські і українські історики , боротьба православ'я і католицтва в Україні , йде коренями до 1386р. коли було укладено Кревську унію [77,с.315]. Значний вплив на це справили єзуїти , що після Люблінської унії почали діяти і в Литві і Україні. Ідеологи ордену розвинули теорію єдності держави і церкви, звичайно католицької. Водночас вони висунули ідею польського місіонізму, згідно з якою Польща мала бути муром католицизму, який би захищав християнський світ від дикунів-рутенів [113, с.27]. Тому польський уряд був одним з ініціаторів укладення унії між католицькою і православною церквою.

Брестська унія була укладена в 1596р. Згідно неї . православна церква визнавала над собою зверхність папи римського, але зберігала більшість ритуалів східного обряду. Слід зазначити, що унія не досягла своєї мети - не зуміла полонізувати населення Речі Посполитої. А навіть навпаки, як зазначали польські історики XX ст. поглибила релігійний розкол в країні [21, с.28].

Як зазначає О.Пахльовська, унія зруйнувала також компактність української культурної ментальності , яка раптом виявилася розірваною між двома антагоністичними світами - православно-словянським та католицько-латинським [75, с.91]. На нашу думку , саме необхідність боротьби з противником іншої віри в особливий спосіб сприяла процесу національної само ідентифікації.

У збережені української етнічності істотну роль відігравали братства. Завдяки своєму загальнонародному й водночас „етнокорпоративному" характерові вони сприяли внутрішній консолідації українства, нагромадження його етнокультурного потенціалу , а також захищали народ від окатоличення і ополячення [85,с.163].

Відбувалася дискримінація у царині вживання й розвитку української мови. Спираючись на всебічну підтримку державних структур, мережу шкіл і брак рішучого опору з боку української еліти, польська мова успішно витіснила українську мову з суспільно-політичного життя, насамперед в місті. Так в 1625р. міський уряд Перемишля видав цехові статути які зобов'язували ремісників розмовляти між собою тільки польською мовою [95, с.36].

В містах відбувалось усунення українців, котрі залишалися вірними православ'ю від участі в самоуправлінні. Масовими стають обмеження й заборони у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею [95, с.34]. Це призвело до того, що українці почали поволі ставати селянською нацією й водночас завдало удару по формуванню національної буржуазії.

Зазначимо, що більшість українського населення, крім шляхти і духовенства, в своїй основі була аполітичною масою. Тому на початках, вони майже не прореагували на зміну литовської влади на польську. Але вже в кінці XVI ст.. нові форми соціально-економічного укладу життя, які стали закріплятися тут, починають викликати опозицію широких верств місцевого населення [39,с. 144]. До цього загострення, призвів розвиток фільваркового господарства, зумовленого зростанням попиту на хліб і на іншу сільськогосподарську продукцію на ринках Центральної і Західної Європи [110,с.115]. Внаслідок цього із середини XVI ст. розпочався неухильний процес зростання панщини, повинностей і податків, який супроводжувався обезземеленням селян, перетворенням їх у повністю безправний придаток фільварку, предмет дарування, продажу і торгівлі [95, с.49].

На даний час припадає активізація козацтва, що виникло. В результаті складного синтезу глибинних українських традицій та життєдіяльності різноетнічних, особливо кочових спільнот [85,с.163]. Принагідно зазначимо, що в той час в світі існували подібні до запорізьких козаків формації-донські козаки, граничари в Хорватії, гайдуки і секеї в Угорщині тощо [94,с.1]. На середину XVI ст. козацтво становило вже доволі значну мілітарну силу. Слід сказати, що козаки до цього часу ще мало звертали увагу на релігійне і національне походження; головною була вірність військово-корпоративним інтересам [61,с.4].

Ситуація змінилася коли з 50-70 pp. значну роль серед козацтва стала відігравати негербована дрібна шляхта позбавлена урядом Речі Посполитої своїх прав [96,с.3]. Саме це на думку сучасних істориків призвело до того що протягом другої половини XVI - початку XVII ст. козаки стали невизнаним станом і усвідомлювали себе як „рицарська людність" у межах східних воєводств Речі Посполитої [115, с.68].

Уряд Польсько - Литовської держави не міг ігнорувати козацтво. З однієї сторони він пробував використати козаків для захисту східних кордонів, а з іншої намагався підкорити їх феодальному праву, обмежити їх самостійність системою заборони і погроз [87,с.176].

Польський король в 1568р. закликав запорожців до себе на службу , а в 1572р. козаків переведено в безпосереднє підпорядкування коронному гетьману. На думку М. Грушевського „козацька реформа 1568-72рр. була початком о и своєрідного імунітету козацтва в Польсько-Литовській державі" [32,с.116]. З цього часу