Загострення ситуації в країні в 90-х pp. XVI ст. призвело до того , що в ряди козацтва влилося багато селян і міщан. Це в свою чергу призвело до радикалізації позицій основної маси відносин. Внаслідок цього в 1591-93-х рр. і 1594-96-х pp. вибухнули перші козацькі повстання під проводом К.Косинського [32,с.28] і С.Наливайка.

В перших роках XVII ст. козаки брали активну участь в війнах. що вів польський уряд і деякий час були покірними. Та довго таке: не могло тривати. Зміна статусу козацтва була пов'язана з іменем П.Сагайдачного, що очолював його в перші десятиліття XVII ст. Він окрім того, що перетворив козацтва на регулярне військо [77,c.l 11], зумів домогтися утвердження його як представника українського народу.

Саме в часи Сагайдачного, Військо Запорозьке ввійшло повністю до Київського братства й сприяло відновленню православної ієрархії. Козаччина таким чином вперше проголосила себе речником руського церковного, а відтак і національного життя” [121,с.162].

В 20-х роках XVII ст. в Києві формується теза, що козаки це не мішанина авантюристів різних націй і релігій, а є руського походження і вони мають законне право відстоювати руські інтереси. „На очах міняється лідер нації - так пише Н Яковенко - на зміну старій княжій аристократії приходить козацька старшина [121,с.163]. Це не дивно, адже втративши підтримку аристократії, духовенство звертає свій погляд до старшини козаків, яким також була потрібна підтримка в боротьбі за свої привілеї і права. Оскільки церква мала підтримку більшості населення України, вона могла стати надійним союзникам Війська Запорізького. Таким чином, в даній ситуації ми маємо справу з своєрідною угодою між козацькою і православною верхівкою (Владою). Про значення цієї угоди свідчить те що папська курія, яка наприкінці XVI ст. недооцінювала козаків як антикатолицьку силу вже в 20-х роках XVII ст. вбачає в них головного ворога, який став на перешкоді подолання „схизми" в Польщі [42,c.368].

Українське козацтво неоднозначно ставилося до росіян. З одного боку їх пов'язувало спільне слов'янське походження, єдина віра, а також необхідність захисту від турецько-татарської експансії. Але з другого боку, просякнуте вільнолюбством і демократичними традиціями козацтво вороже ставилось до відверто деспотичних традицій московитів. Тому козаки в останній чверті XVІ ст. і в „смутні часи" активно воювали проти Московії у складі військових сил Речі Посполитої [85,с.165].

Таким чином, україно-польські стосунки на протязі другої половини XVI - першої чверті XVII ст. набули більш гострих форми. Це зумовлювалося тим, що польський уряд на новоприєднаних українських землях повів політику спрямовану на етнокультурну асиміляцію місцевого населення. Також погіршення соціально-економічного становища населення призвело до невдоволення українців, що вилилось в козацько-селянських повстаннях кінця XVI ст.

В цей час на роль речника всього українського населення висунулося козацтво, що поволі з мілітарно-корпоративного прошарку перетворилося в політично-активну силу. Це особливо затвердилося в часи правління Сагайдачного, коли була укладена своєрідна „угода" між Військом Запорозьким і вищим православним духовенством.

§1.3 Чеське повстання і слов'янські народи.

В першій чверті ХVІІст. в Європі відбулося загострення міжнаціональних і міжрелігійних відносин. Це було пов'язане з наростанням протиріч між двома ворожими таборами Старого Світу - Габсбурзького (католицького) і антигабсбурзького (в більшості своїй - протестанського). Саме цілий ряд невирішених і спірних питань між представниками обох таборів є призвів до першого всеєвропейського військово-політичного конфлікту - Тридцятирічної війни. Початком цієї війни вважають Чеське повстання 1618-20рр. В його ході відбулося зіткнення слов'янських народів. В основному це були ті що входили в склад Речі Посполитої і Габсбурзької монархії.

Слід сказати, що після гуситського руху XV ст., Чехія домоглася фактичної незалежності в складі Священної Римської імперії [81,c.68]. Проте ввійшовши в XVI ст. до складу Габсбурзької монархії, що виступила як захисник від османської загрози [45,с163], вона стала зазнавати національно-політичного приниження. Так, вищі посади в адміністрації та суді надавались німцям, з'їзди феодалів і збори міських громад було заборонено, адміністративні і судові права королівських міст та їхні торгові привілеї обмежувались, зросла імміграція німців та ін.

Значний вплив на внутрішнє життя чеського суспільства мала боротьба Реформації і Контрреформації. Причому діяльність прихильників османської (особливо єзуїтів) часто сприяло процесу поліпшення Чехії, що само собою вело до активної протестантської опозиції [545,с. 164].

На, початку XVII ст. в Чехії і Словаччини (що складі Угорської корони також входила в державу Габсбургів) посилився опір політиці централізації, загостилась релігійна ситуація активізувались протестантські общини.

Анти католицька опозиція домоглася від імператора Рудольфа (1576-1611рр.) підписання „Грамоти величності" (1609р.). яка проголошувала права вільного віросповідання і створення лютеранської церкви. Матвій II (1612-19рр підтвердив чинність цієї грамоти. Однак релігійні протиріччя і надалі тривали [57,с.37].

Відкритий конфлікт виник в 1618р. в Богемії. Там дворянство, подібно до стані Із у Нідерландах проголосило кальвінізм і націоналізм, задля збереження свої привілеїв. Але на відміну від Нідерландів, в Чехії бракувало буржуазії, яка г претворила б захист привілеїв на боротьбу за нові вольності. Богемське дворянство хоч підняло на щит ім'я Гуса й звеличувало „чеську націю", насправді ж обмежилася відмовою сплачувати податки [104,сЛ4].

На думку Й. Полішенського причин повстання було декілька: по-перше - з кінця XVI ст. Габсбурги правили в Чехії з допомогою «іспанської» придворної партії, що не користувалася авторитетом; по - друге -незадоволення економічним становищем чеських малих і великих феодалів; по-третє -феодально-католицька програма діяльності Габсбурзького уряду протирічила