гідності народу, прилучення України до складу вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковнослов'янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми — Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де зберігається настінний фресковий портрет Петра Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Ви дубичах, церкви в Луцьку, Куп'яничах тощо. Ним була "викопана із темряви підземної й відкрита денному світлу" Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв'язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні й школи.
Але найбільшою турботою Могили була Колеґія. Іван Франко зазначав: "Головна справа його життя — заснування Києво-Могилянської колеґії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога — наукою й просвітництвом".
Колеґія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, уґрунтованою на давніх культурних й освітніх традиціях. В ній вивчались церковнослов'янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному благочесті. До Колеґії приймали дітей всіх станів.
Але Петро Могила зумів перетворити Колеґію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька й польська мови. Професорів для викладання в Колеґії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колеґія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.
Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів засобами до життя й навчання, збудував першу бурсу, нове кам'яне приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква). Помираючи, Могила заповідає Колеґії великі кошти й найбільшу свою цінність — бібліотеку (2131 книгу), а також будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби й інвентаря зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, сёла Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою і під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини — адамашку і камку — на одяг студентам тощо. I наостанок Могила "слізно" просив берегти Колеґію, як "єдине його надбання" (unicum pignus meum) y поцейбічному житті.
На честь Петра Могили Колеґія стала іменуватися Києво-Могилянською колеґією (академією). Під цією назвою ввійшла в історію.
Єдине, чого не встиг Могила — це добитися для Колеґії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець Колеґії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою й Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. їй надавались широкі права, в тому числі — свобода віросповідання й статус вищої школи для Ко-леґії — тобто статус академії. Договір було ратифіковано польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним вищим навчальним за-кладом, офіційно удостоєним цього звання.
Але треба зазначити, що й безтитульну Колеґію сучасники ще з 30х рр. XVII ст. визнавали Академією. Ось лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30х років XVII ст. у Києві, французький інженер і картограф Пйом Левасер де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі "Опис України" (Париж, 1650) такі слова: "У Ки-єві, на Подолі, при Братській церкві міститься університет, або Ака
1620 р. гетьман Сагайдачний вступає до Київського братства "зі всім Войськом". Таким чином, Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення української державності освіту й науку.
Окрім того, як член Братства й опікун Києво-Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдач-ний майже все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених... дітям християнським... за чим би наука тривати могла вічнії і потомнії часи".
Віддаючи шану славному гетьману, неперевершеному керманичу Війська Запорозького, поховали кияни його в неділю проводную 10 квітня 1622 р.г "з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних" на землі Київської братської школи при Богоявленській церкві. А на плиті надгробній вирізьбили: "Тут зложив Запорозький гетьман свої кості, ранений на війні за вольності вітчизни". Спудеї школи вшанували пам'ять свого покровителя урочистими "Віршами на жалісний погреб... Петра Сагайдачного, гетмана", складеними спільно з ректором Касіяном Саковичем. На честь Пет-ра Сагайдачного стоїть у глибині двора НаУКМА дерев'яний хрест, зведений як дань пам'яті славетному гетьману.
Традицію, започатковану Петром Сагайдачним,— підтримувати Київську братську школу, продовжили й наступні гетьмани Війська Запорозького й України, зокрема, Іван Петрижицький, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та ін. Б. Хмельницький, зо-крема, так писав про Київську колеґію: "Понєже несть утодно залишити те місце святеє, котре предки наші, а найпаче Петро КонашевичСагайдачний... спорудив, да пам'ять вічная буде від тих училищ братських київських". .
Раніш говорилося, що лаврські вчені вступили до братства. Та-ким чином, Київська братська школа від початку отримала добрих учителів. Серед них були такі відомі вчені, автори книг і підручників, як Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура й інші.
Варто згадати й перших ректорів. Перші її ректори були відомі