Таким способом він творив одну велику державу. На приєднаних землях Олег ставив городи і поселюва там свої залоги під проводом визначних дружинників, „світлих бояр”. Територія держави в основному займала область Дніпра, з його допливами, сягаючи у горішню Волгу.

Поневолені племена мали свою самоуправу під проводом князів чи радше старшин;у внутрішнє життя племені влада не мішалася. Головним її обов’язком був платити Києву дань звичайно натурою – шкірами і хутрами, воском і медом, а також доставляти військо на воєнні походи. Збирання данини звалося полюддям. Племена, що не хотіли визнавати влади Києва добровільно, Русь зброєю силувала до послуху, здобувала і руйнувала їх городи, частину людей запродували в неволю, на ціле плем’я накладали контрибуції і нові данини. Таке поневолення означувало характеристичним терміном – „примушувати”. Творення держави коштувало багато зусиль панівному класу і немало крові поневолених.

У невеликому уривку „Повісті минулих літ” мова йде перш за все про так зване окняження території Східної Європи, на якій мешкали слов’янські і неслов’янські народи: про поширення системи збору данини і побудови опорних пунктів князівської влади – міст. Це були важливі кроки на шляху до створення загально руської держави.

В істориків і літературознавців здавна викликає сумніви повідомлення літописця про сплату данини варягам. В Уварівському і Кирило-Білозерському літописах, що походять від початкового зводу1095 р. замість цих слів читалися: „І дань устави по всій землі з Новгорода по 300 гривень, ще і до нині дають”. Але під впливом внесеної ним же (чи його попередником) у літописах „нормальної легенди” Нестор виправив наведене нами місце в такому сенсі, що новгородці дають данини не центральному урядові, як це було на справді, а якимись варягам. „Данина варягам”, навіть якщо вважати ці слова достовірними, може означати не що інше, як плату варязьким наймитам. [ 9. с.48]

Не має сумніву, що підкорення могутніх і численних східнослов’янських племінних об’єднань розтягнулося на довгі роки князювання Олега. Але Нестор, що мав справу із нерозбитими за роками найдавнішим зводом, розподілив події умовно, вкрай не рівномірно заповнивши період правління тривалого Олега.

Ця умовність хронологічно поділу найдавнішого літопису при його доповненні у кінці ХІ – на початку ХІІ ст.. було , як нам здається головною причиною того, що „Повість минулих літ” ніби забуває про життя і діяння Олега на цілих двадцять років (886 – 906) і згадує про нього лише у зв’язку з грандіозним приходом Русі на Візантію 907 р. коли про князя неможливо було згадати. Нам вже висловлювалося припущення, що це двадцятиліття було заповнене боротьбою загальноруського уряду за підкорення все нових і нових, племінних об’єднань.

Таким способом володіння Олега сягало від Балтійського моря і Новгороду до середнього Дніпра. Головними городами на цій території були: Київ, Чернігів, Любич, Смоленськ, Новгород, Ростов. Значні простори Ольгової держави лежали на півночі, у землях північних слов’ян та фінів: з українських племен тільки найближчі до Києва признали владу Олега. Але вага держави все більше пересувалась на південь, на Україну. Олег переніс столицю своєї держави з Новгорода до Києва. Це було вимовним доказом, що українські землі виходять на провідне місце у східній Європі.

Організація Олегом держави була побудована на простих, військових основах. Рішаючим чинником був князь і на його дворі був осередок влади. По інших городах були намісники назначені князем, що також називалися „світлими і великими князями”. Послуг підбитих племен утримували княжі загони, що складаються з самих захожих варягів. Пануюча верства була в цілісності норманська, як це вказують імена „русичів”, записаних у договорах із греками. Держава головне здирала данини з покорених народів. У внутрішні справи подібних племен князь не мішався: вони радилися самі собою, під управою місцевих родових чи племінних старшин. [21. с. 10]

Олегова держава обіймала цілий “шлях з варягів до греків” і мала змогу розширити широкі торгівельні зв’язки. До того часу східно-європейський торг був у руках хозарів, що визначалися таким купецьким хистом, як жиди. Тепер хозар були відсунений від Дніпра, а всю торгівлю взяв у свої руки князь. Київська держава, поширюючи свою територію, одночасно відновлювала давні торгові лінії і створила нові. Варяги зв’язали Київ із Скандинавією. На Балтійському морі головним торговим центром був острів Готлянд: на ньому відкрито понад 20000 арабських монет, багато візантійських і західноєвропейських – це свідчить, що тут відбувалися зустріч купців Сходу, Заходу. Зі Швеції, що славилась чудовим залізом, приходила до нас різного роду зброя; спеціальні досліди показали, що всі тогочасні мечі, винайдені у східній Європі, вироблені зі Скандинавського заліза. Тоді особливе значення здобув „путь з варяг у греки”, шлях з Балканського до Чорного моря. Він проходив рікою Невою, Ладозьким озером, р. Волховом, о. Ільмень, над яким стояв Новгород Великий, річкою Ловаттю, на верхів’я Дніпра і Дніпром до Чорного моря. Другий балтіський шляхів рікою Двіною, також до горішнього Дніпра. На суходолі, між двома річками, були влаштовані так звані володя якими перетягали вантажні одно човни. Наново була зорганізована комунікація по Дніпру. Слов’янські племена везли свої продукти і дань так званим дерев’яними човнами, зробленими з одного стовбура, прямуючи до Києва, спинялися коло