Олег офіційно визнав Київ столицею східнослов’янської держави що швидко формувалася. Останнім часом усе частіше лунають голоси учених – археологів, які досліджують давний Новгород і пропонують оголосити ще, без сумніву, одне з найбільших міст Київської Русі, мало не головним осередком формування державності у сх. слов’ян. Цей прояв своєрідного „Новгородського патріотизму” при трохи об’єктивнішому погляді виявляється науково некоректним. Нарешті, в середині ІХ ст.., коли київське князівство вже існувало, Новгорода ще не було. Згідно з останніми дослідженнями новгородських археологів, це місто виникло у 20 – 30х р. Хст.

В останні часи дехто з українських учених так як проф. В. Пархоменка – почав усе дужче й дужче налягати на легендарності оповідання літопису про перших київських князів. Так Д.І. Дорошенко в своїй книзі „Нариси Історії України” говорить про те, що поява варягів на середньому Дніпрі вплинула на зміну тутешнього життя. Осередком держави стає Київ. Перші кроки цієї держави – рух на південь, походи на Царгород. Одним з перших князів Олег (879 – 914 р.) вже переходив в літописну традицію, як щасливий переможець у цих походах: від 911 р. маємо цього договір з греками, де він вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита й установлення норми торгівельних зносин Русі з греками. Договір установляв також форми судового процесу між русинами і греками. [23. с. 124]

Проблема норманської інвозії в історії Київської Русі протягом 200 років давно бентежить вітчизняну науку. Ранній норманізм, репрезентований Т.С. Баєром, І.Ф. Мілером, А.Л. Шльоцером та іншими дослідниками ХУІІІ ст., сьогодні виглядає курйозним пережитком. Нині кожен учений утримується проголошувати варязьку династію Рюриковичів фундаторами Київської держава. Коли помер Рюрик 879 р. на ладозькому столі залишився малолітній син Ігор. Регентом став Олег – особа не князівського рангу, але дуже спритна та не розбірлива в засобах. За три роки по смерті свого благодійника він організував похід на південь і захопив Київ, убивши при цьому Аскольда – законного зверхника Південної Русі, й проголосив Ігоря київським князем.

Події 882 р. не можна трактувати, як зовнішнє зовоювання. То був внутрішній переворот, замислений і організований київською боярською опозицією. Б. Рибаков характеризував Олега як „безвісного конунга”, що по-розбійницькому оволодів Києвом і помер не відомо де. Це не зовсім правильно. Якби Олег був просто заколотником, якому пощастило принагідно захопити владу то було би ще півбіди. Звичайному узурпаторові так чи інакше би іти в руслі шляху, покладеного до нього.

Олег у нашій свідомості виступає креатурою фантастичною. Майже все, що розповідає про нього „Повість минулих літ”, демонструє яскраво виражений характер. Літописні повідомлення поділяють на відомі частини. Перша складається з оповідок фольклорного типу, сповнених іреальних деталей та подробиць (постановка кораблів, на колесах під час походу на Візантію.).

Другий цикл – безпардонна фальсифікація історичних відомосте, здійснена авторами редакції „Повість временних літ”. До цієї групи повідомлень належить перетворення Аскольда на узурпатора, а самого Олега – на речника справедливої відплати і розповідь про походи 907 – 911р. на Візантію (яких насправді не було); договори ніби то укладені Олегом з греками.[27. с. 30].

Іноземні джерела (зокрема Візантійські) взагалі Олега не знають, що для ІХ – Х ст.. виглядає дуже дивно. Так характарезує прихід і владу Олега Брайчевський.

Князь Олег – цей, за образним висловом відомого дореволюційного фольклориста М.Т. Халанського, „велетень руського історичного присмерку”, - є одним з найтаємніших персонажів раннього періоду історії Київської Русі. Записи у зводі Нестора відображають напружену й інтенсивну діяльність київського уряду на чолі з новим князем, спрямоване на подальше підкорення до того часу автономних союзів племен. Оповідаючи під 907 р. про широкомасштабну кампанію Русі проти Візантії, літопис називає у війську Олега представників союзів племен, які 885 р. ще не підкорилися Києву. У вітчизняній науковій літературі не було викорінено прагнення зробити давнішими процеси державного творення. Деякі вчені твердили, що Давньоруська держава була реальністю ще у ІХ і навіть УІІІ ст..

Одним із вирішальних кроків на шляху до створення східнослов’янської державності і стало об’єднанням Північної Русі з Південною на початку правління Олега, а також розпочата тоді інтенсивна діяльність київського уряду. Виразом її могутності, яка безперервно зростала, і був воістину гігантським за масштабами похід руських ратей на Константинополь 907 р. Причини походу 907 р. залишаються не зовсім зрозумілими. Спрощеними виглядають спроби ряду істориків минулого пояснити дії Русі лишу самими захватницькими прагненнями. Корефей історіографії початку ХІХ ст.. М.М. Карамзін, писав, що Олег пішов на Візантію знудившись тишею, небезпечною для войовничої держави, або заздрячи багатству Царгорода. Вчені найновішого часу вбачають одну з основних причин русько-візантійської війни у недотриманні греками умов договору, укладеного ними з Аскольдом у 860 р.. візантійські джерела мовчать про похід Русі на Константинополь у 907 р. Тому й до недавнього часу деякі історики сумнівалися у достовірності оповіді „Повісті минулих літ” про цю грандіозну військову експедицію Олега. Вирішальним доказом на користь реальності походу навів відомий історик – візантиніст Т.Т Литаврі: русько-візантійський договір 911 р.

Коли посли Олега повернулись до Києва, то Олег [4. c. 277]. Факт укладання договорів з їх основною метою створення торгівельних і політичних зв’язків гарантованими державними санкціями з обох сторін говорить про наявність в обох