У внутрішній політиці Олег мав на меті об’єднати навколишні племена до Києва. Таким способом володіння Олега сягали від Балтійського моря і Новгорода до Середнього Дніпра. Головними городами на цій території були: Київ, Чернігів, Любеч, Новгород, Псков та ін. Організація Олегової держави була побудована на простих, військових основах. Вирішальним чинником був князь, а у його дворі був осередок влади. Здавалось, що тріумф Олега, що „повісив щит свій на брамі (Царгорода) на знак перемоги”, як пише Нестор, мав би привернути до нього особливу увагу літописців. Також є багато сумнівів коли і як помер Олег? Одні вважають, що він загинув під час походу на Каспійське море, а за легендою, він загинув від власного коня. Ця легенда була широко відома на Русі відобразилась навіть у билинах. Після смерті Олега було відкрито шлях до Київського княжого столу Ігореві.

В останні часи дехто з українських учених почали дужче й дужче налягати на легендарність про перших Київських князів. Ніхто з істориків не знає, хто був той Олег, що став київським князем наприкінці ІХ ст. Разом з тим князь Олег належить до найбільш загадкових постатей давньоруської історії. Досі вчені не мають певних відомостей ні про родину, ні про соціальне становище Олега. Він у нашій свідомості виступає креатурою фантастичною. Іноземні джерела Олега не знають, що для кінця ІХ ст. та початку Х ст. виглядає дуже дивно. В рік смерті Олега Київська держава охоплювала вже значну територію. Залежні від Києва землі визнавали над собою владу, сплачуючи данину, допомагаючи у воєнних походах. Отож Олег є видатною постаттю в історії Київської Русі та України. Він за час свого правління зміцнив Київську Русь, вів різні військові та дипломатичні зв’язки з різними країнами того часу, які були розвинуті. По його смерті на Київський престол сів син Рюрика Ігор який продовжив політику Олега.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бойко О.Д. „Історія України”. К. 2001р.

2. „Велика історія України” Т1 К.1993 р.

3. Грушевський М.С. „Ілюстрована історія України” К. 1993 р.

4. Греков Б.Д. „Київська Русь”

5. Гусєв В. І., Дрожин В. П., Калінцов Ю. О., Сокирко О. І., Червінський В. І. „Видатні постаті в історії України”, К. 2002 р.

6. Дорошенко Д. І. „Нарис історії України”, Л. 1991 р.

7. Іванченко Р. „Витоки з найдавніших часів”, К. 1994 р.

8. „Історія України, для шкільного віку”. К. 1991 р.

9. Котляр М. Ф. „Полководці давньої Русі”, К. 1991 р.

10. Костомаров М. „Галерея портретів”, К. 1993 р.

11. Котляр М. Ф., Смолій В. А. „Історія в життєписах, коли легенди переходять в історію”, К. 1994 р.

12. Крип’якевич І. Ф. „Історія України”, Л. 1992 р.

13. Котляр М. Ф. „Історія в особах”.

14. Крип’якевич І.Ф., Голубець М. „Велика історія України” К. 1993р.

15. Лотоцький А. Л. „Княже слово”, „Походи князя Олега на греків”, Л. 1991 р.

16. Наталя-Полонська Васильянко „Історія України, навчальний посібник”.

17. Махновець Л. „Літопис Руський”, К. 1989 р.

18. Толочко О. П., Толочко П. П. „Київська Русь”, К. 1995 р.

19. Яременко В. В. „Повість Временних Літ”, за (іпатським списком), К. 1990 р.

20. „Аконіт”, К. 2003 р. / Сліпушко О. „Таємниці володарів Русі”.

21. Витоки „Історія України в прозових творах та документах”.

22. „Голос України”, 17-е листопада / Толочко П. М. „Перший дворський переворот на Русі”.

23. „Історичний Календар”, К. 2002 р. Брайчевський М. „Олег Віщий [IX].

24. „Київська Старовина”, № 3 1993 р. / Котляр М. Ф. „Київська держава часів Аскольда і Олега”.

25. „Наука і суспільство”, № 12 1989 р. / Котляр М. Ф. „Легендарні постаті давньоруської історії”.

26. „Наш сучасник”, № 3 1991 р. / Нечволодов А. „Руські великі князі Олег і Ігор”.

27. „Народна творчість та етнографія”, № 3 / Сокіл В. „Фольклорна основа переказу про смерть Олега”.

28. „Пам’ятки століття”, 1997 р. №1 / Грабар С. „Міфи та літописні свідчення”.