" козаччина приймала на себе справу, яка була протягам чверті століття предметом неустанних, завзятих, але безуспішних змагань..." (Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна-1989.-№9.-С, 196).

Боротьба козацтва за справедливе розв'язання релігійного питання перетворилася на одну із основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними та католиками, вносили свої протести в місцеві і вищі органи судової влади Речі Посполитої. Разом з тим діяльність Війська Запорозького не обмежувалися лише цією формою підтримки прав православ'я. У 1620р. гетьман П.Сагайдачний разом з усім військом вступив до київського православного братства, а також прийняли активну участь у політичній акції загальноукраїнського значення-відновленні діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита та п'ятьох єпископів). Таким чином, позиція козацтва, його рішучі дії в обороні православної церкви, призведи до того, що проблема релігійно-конфесійна остаточно перетворилася в проблему соціально-політичну і стала одним із пунктів політичної програми козацтва в боротьбі з Річчю Посполитою, а саме козацтво верхівка київського духівництва проголосила "репрезентантом" державних, національних і культурних традицій руських, руської слави і сили" (Цит. за Грушевським М. Культурно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУП віці // Жовтень-1989.-№4-С.94).

Підбиваючи підсумок, наголосимо ще на одному важливому аспекті -державотворчих функцій козацтва. В конкретно історичних умовах середини ХVI ст., в час коли панівні класи України денаціоналізувалися, поступово відривалися від своїх етнічних коренів, українське козацтво перехопило естафету державної традиції. Феномен цього явища полягав у тому, що .вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу. Сьогодні можна дискутувати навколо загально-теоретичних питань історії держави і права та їх співвідношення із специфікою державотворчості часів Запорожської Січі. Але жодний серйозний дослідник не може заперечувати того факту, що в силу історичних обставин українська козаччина виробила внутрішній суспільний устрій, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, котрий виявився досить життєздатним. Важко переоцінити роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності українського селянства, адже з кінця ХVI ст. прагнення до здобуття козацького імунітету стало загально-українським явищем. В тогочасних документах, зокрема сеймових постановах т.з. конституціях польського сейму містяться численні згадки про те, що козаки в містах і селах "мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя" (1609р.), що вони "не несуть відповідальність перед жодним судом, крім суду тих отаманів, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин" (1613р.), і нарешті що "... свавільці становлять самі собі ніби окрему державу... Вони підкорили собі уже всю Україну, шляхтичу немає волі у власному домі, у всіх містах і містечках й.к.м. (його королівської милості - Авт.) всі уряди, уся влада в руках козаків, вони узурпують юрисдикції і встановлюють свої права" (див. Джерела та документи з історії України до ХХст. -Івано-Франківськ, 1997.-С.37). Державотворча практика українського козацтва, його традиції були засвоєні і творчо використані Б.Хмельницьким у наступний період, коли в ході національно-визвольної війни українського народу, коли було збудовано Українську Козацьку Державу.