Об’єктом особливої уваги стали дослідження Бурдуланюка В. Історія культури Прикарпаття, Запаска Я. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст., Мистецька спадщина Івана Федорова, Поповича М. Нарис історії культури України, Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.

Простежити специфіку обставин формування української культури Середньовіччя допомогли польські, чеські та румунські наукові праці:Bandtke. Historya drukarn w Krol. Polskiem, Historyczne bodania, Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Їmуdska і wszystkej Rusi, Birkenmajer A. Kto ilustrowaі najstarszy druk sіowiaсski, wydany we Lwavie? Xenopol A. Istoria Romгnilor din Dгcia Traiana, польський королівський довідник Poczet krуlуw і ksi№ї№t Polskich.

Великий інтерес узагальнюючого характеру викликали роботи: Александрович В. Львівські малярі XVI-XVII століть як проєктанти графічного оздоблення друкованої книги, Барвіньский О. Істория України-Руси, Возняк М. Український протипапський памфлет XVI в., Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття, Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Запаско Я., Мацюк О. Львівські стародруки, Записки наукового товариства імени Шевченка, Зубрицький Д. Хроніка міста Львова, Історія України в запитаннях та відповідях, Павюлюк С. Динаміка етнічного самоусвідомлення українців, Свенцицька В., Сидор О. Спадщина віків. Українське малярство XIV-XVIII століть у музейних колекціях Львова, Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України, Семчишин М. Тисяча років української культури, Баразна Л. Гравюра Франциска Скорины, Голенищев-Кутузов И. Гуманизм у восточных славян: Украина и Белоруссия, Дмитриева Н. Краткая история искусств.

Дослідник використовував обмежену кількість джерел – Львівський літопис, Архив Юго-Западной России, Филарет. Обзор русской духовной литературы.

У роботі автор намагався керуватися принципом історичного об’єктивізму.

Розділ 1. Україна в культурно-історичному процесі Європи наприкінці XV і XVI ст.

Особливістю розвитку української культури наприкінці XV- в XVI столітті було те, що Україна, знаходячись під гнітом чужоземних держав, у більшій мірі Польщі, втрачала свої політичні права, але жила багатим політичним життям, як частина цілої Європи. Тому можна вважати (це підтверджують факти), що блискуча доба Європейського Відчуження була невідємною складовою Української культури періоду формування і розвитку націй. Епоха Ренесансу не торкнулася московської держави, яка в цей період значно відставала від України в своєму культурному розвитку.

Період XV-XVI ст. знаменувався великою культурною епохою – Ренесансом. Виходячи з європейських реалій, розрізняють Ранній Ренесанс (1420-1500 рр.), Високий або Золотий (кін. XV – перша чверть XVI ст.) та Пізній (XVI ст.) [32, с. 140]. Історична наука не вирішила остаточно питання щодо хронологічних рамок Відродження, його територіального поширення та національних особливостей. Оскільки Ренесанс, з італійської Rinascimento, з французької Renaissance, означає в перекладі “відродження”, варто з’ясувати його ознаки у самому розумінні цього слова.

В свій час Данте висунув на перший план проблему відродження старої римо-італійської культурної традиції, яка не заперечувала свою приналежність до язичництва. Вже після того, як відкрилися нові горизонти для європейців, внаслідок освоєння культури іспанських арабів, освіта, яку сприйняла середньовічна Європа з попередньої епохи, вже не могла задовольнити потреби суспільства. Розвиток науки, насамперед фізико-математичної, дозволив подолати рубежі, на яких зупинилася античність [19, с. 121]. Нова епоха характеризувалась гуманістичним світоглядом, яскраво вираженим антропоцентризмом ренесансного мислення. Ще однією рисою, антифеодальною в своїй основі, було те, що культура Ренесансу мала світський характер.

Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину та класичну латину. До неї в Італії ставилися особливо шанобливо. Так виникла течія “звичайний гуманізм” (umanesimo volgare), ідеологами якої були Леон Батіста, Альберті та П’єтро Бембо. Суть цієї течії – культ форми в латинській та грецькій мовах для нормування італійської. Згодом виникла “макаронічна література”, де сміхотворний ефект викликався змішуванням латинської та італійської мов [19, с. 124].

Для епохи Ренесансу однією з характерних рис був гуманізм. Одним із ранніх ідеологів був Салютаті. В центрі уваги італійських письменників XV ст. було поняття humanitas. Спочатку його вживав ще Ціцерон. Нumanitas означає вченість та схильність до шляхетних мистецтв, доброзичливість щодо інших людей. В Україні одним із перших його проявів було меценатство (діяльність князя Константина Івановича, який в 1500 р. під час війни з Московією, атакуючи переважаючі сили противника, попав у полон [38] та його сина Константина-Василя Константиновича Острозьких).

В Європі на початку XV-XVI ст. поширилась Реформація. Це широкий Антикатолицький рух повязаний з переходом від феодалізму до буржуазного суспільства. Реформація поширилась і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до цього стали секуляризація Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства в 1525р. Пруссія, що була васалом Польщі стала центром поширення нових ідей у Речі Посполитій.

Протестантські громади на території України зявилися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформістських вчень найбільшого поширення в Речі Посполитій набув кальвінізм, особливо серед шляхти, якій імпонував демократизм кальвінізму (звичайно в межах свого стану), що давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. В Україні тривалий час прихильником кальвінізму була родина Потоцьких. Вони побудували школи в Камянці-Подільському, Манівцях, Хмельнику.

Ідея реформації мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформації, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти зявляються на польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія.

Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З