Першим українцем на професорській посаді був Юрій Дрогобич (нар. в м. Котормак, бл. 1450-1494 рр.). Син дрогобицького ремісника, після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медицини і філософії в Болоньї і Кракові, надрукував книжку “Прогностичні судження” в Римі, серед його краківських студентів – Миколай Копернік. Павло Русин (бл. 1470-1517 рр.), лемко, родом із Кросна, учився в Ґрайфсвальді, був професором у Кракові. Він видавав і коментував твори Овідія, Персія – римського поета, що писав моралістичні сатири, проникнуті ідеями стоїків – Сенеки – філософа-стоїка, вихователя і радника імператора Нерона. В Польщі працював також Григорій Чуй (бл. 1523-1573 рр.), син самборського шевця, автор поем, панегіриків, еклог; Григорій Тичина (Тичинський) з м. Тичин на Галичині; Іван Туробінський. Станіслав Оріховський (іноді зустрічається польський варіант Ожеховський – Я.Б.) (1513-1566 рр.) був письменником неспокійної вдачі, сучасники називали його “рутенським Демосфеном”. Оріховський вчився після Кракова та Відня в Німеччині і навіть жив у сім’ї Лютера [19, с 174]. Антитурецькі памфлети С. Оріховського мали європейське визнання і популярність, видавалися на польській та латинській мовах в Кракові, Базелі, Римі, Венеції, Франкфурті. До цієї ж літературної когорти належить поет Себастіан Фабіан Кленович (Кльонович, 1545-1608 рр.). Він, на думку В. Шевчука, родом із Львівських вірмен, автор знаменитої тоді поеми “Роксоланія”.

Отже, XV-XVI ст. характеризується наступом в Україні католицької церкви на православну. Причиною втрати православною церквою свого впливу було те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. Боротьбу за піднесення Православної Церкви в XVI ст. повели собори і братства.

В цих умовах українська молодь активно здобуває освіту в західноєвропейських навчальних закладах і намагається реалізувати ці традиції в рідній землі.

2.1. Діяльність братств у Галичині

Важливу роль у поширенні ідей гуманізму і розвитку української культури відігравали створені для захисту православної церкви братства.

Перші братства виникли у Львові при церквах у 30-40 рр. XV ст., а найстаршим з них було братство при Успенській церкві, що ймовірно було засноване в 1439 р., але його статут не зберігся. В 1542 р. маємо “устав” братства Благовіщенської церкви у Львові [22, с. 74]. Однак видатні українські вчені В. Грабовецький та М. Попович називають дещо іншу дату заснування першого братства.

В 1544 р. Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесь Маленький та ін. заснували перше на Україні Львівське братство [5, с.152]. До кінця XVI ст. братства виникли в Рогатині, під впливом Ю. Рогатинця, а дещо пізніше, в 1591 р. – в Городенці, Болехові, також в Красноставі, Бресті, Городку, Комарні, Любліні, Галичі. Серед діячів Львівського братства виділився Юрій Рогатинець, якому Іван Франко приписує авторство твору “Пересторога”, написаного під впливом праць Івана Вишенського. Сам Іван Вишенський був противником єзуїтів в українських рядах і в українському інтелектуальному колі був досить одиноким. Аналогічні ідеї провадили російські емігранти, серед яких князь Курбський [24, с.113]. Протягом 1560 р. – кін. 1583 р., діяв православний культурно-освітній гурток російського князя у с. Миляновичах (Волинь). Противники визнавали, що “русини” (тобто українці) мають Рогатинця за патріарха”. Він навіть разом з Іваном Рогатинцем зробили нове сідло власної конструкції. А гучний конфлікт, що розв’язався з приводу цього, вирішився на їх користь.

Рогатинське братство вважалось колективним членом Львівського, користувалося його статутом. Братства почали боротьбу за ставропігію – пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик, фактично рух братств виконував ту ж саму роль, яку на Заході виконувала Реформація. Наприклад, Галицьке і Рогатинське братства відстоювали права українців, а останнє в 1587 р. було в конфлікті з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном.

Найдавніше братство у Львові було засноване на зразок цехових братств у Європі. В таких цехових, позацехових та монастирських майстернях навчання живопису велося аж до кінця XVII ст. Братство діяло при церкві Успіння Пресвятої Богородиці, закладеної в 1587 р.[17]. Цю церкву назвали волоською, бо волоські воєводи були меценатами її побудови. В 1581 і 1586 рр. патріарх затвердив новий устав, а в 1589 р. надав братству стяг трираменного хреста і назву Ставропігії [2, с. 44].

У діяльності братств, що створювалися у великих містах, помітна реформаторська тенденція: прагнення обмежити вплив духовенства в культурному житті, зокрема в церковній адміністрації. Не духовенство, а світські члени братства керували Львівською братською школою, яка була заснована в 1586 р. Ректор школи грек Арсеній склав перший підручник“Адельфотес” (“братство”). Тут працювали Лаврентій та Стефан Зизанії, Памва Беринда, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький. Памво Беринді, уродженцю Єзуполя, судилося продовжити в Україні, розпочате Іваном Федоровим, книгодрукування. Лаврентій Зизаній (справжнє прізвище Кукіль) народився коло Галича. В 1596 р. у Вільно він видав “Граматику словенску”, де розглядається теорія віршування, буквар “Наука читанню і розумінню писма словенскаго”, до якого додав церковнослов’янсько-український словник, що охоплював 1061 термін. Стефан Зизаній в 1577 р. став ректором Львівської української школи, яка в 1586 р. реорганізувалась в братську школу. Йому належать “Катехизис”, “Ізложеніє о вірі”, “Казаньє св. Кирила” [3, с. 15-16].

Учні вивчали поетику, риторику, логіку, знайомилися з творами античних авторів та письменників-гуманістів. “Порядок шкільний” (статут школи – Я.Б.) обмежував