Таким чином, братства були організаційними осередками розвитку української культури в добу формування її національної основи. Перше братство виникло у Львові, пізніше майже у всіх Українських землях. Їх діяльність мала реформаторський характер, сприяла поширенню ідей гуманізму в середовищі українського народу.

2.2. Католицькі, протестантські та православні навчальні заклади

Важливим культурним чинником епохи Відродження в українських землях були католицькі, протестантські, і православні навчальні заклади, які не лише навчали, але і виховували у відповідності до конфесійної належності цих закладів.

Товариство Ісуса (в Польщі членів Товариства називали єзуїтами) на базі школи при костьолі св. Яна в 1569 році створило колегіум, а через 10 років – Віленську академію. Ян Замойський в 1595 р. організував у Замості академію на зразок Падуанського університету. Але фактичним організатором навчального закладу був Симон Симоніда (1558-1629 рр.) (Мирослав Попович подає інший варіант імені – Шимон Шимонович), автор поетичної збірки “Ідилія”, де оспівуються звичаї українців. В академії вчилися поет Кленович, Касіян Сакович, Ісая Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький, Якуб Ґаватович (1518-1679) – батько української народної комедії. Єзуїти заснували свої школи в Ярославі (1575 р.), Львові, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі [22, с. 75]. Це переконливо засвідчує, що єзуїти налагодили найкращу систему шкільної освіти, дозволивши українцям формувати високу культуру за умови втрати власної держави.

Чимало українців, які навчалися у Празькому університеті були ознайомлені з діяльністю Яна Гуса та інших провідників Реформації. Осередком протестантського руху в Польщі був Краків, який наприкінці XV ст. став ще й осередком культурно-літературного (гуманізм) та релігійного руху. Це сприяло поширенню протестантських шкіл на території України. Кальвіністам у XVI ст. належали гімназії в Панівцях та в Крилові (на межі Белзького воєводства і Хомської землі) В XVII ст. головним навчальним закладом соцініан була школа в Кисилині, її очолював Остап Кисіль. В інших протестантських школах на Волині (в Гаці, Берестечку) та Поділлі (в Хмільнику) чимала увага приділялась викладанню математики, етики та мови. Позитивним наслідком поширення протестантського руху на українських землях було пробудження інтересів українців до власної мови, перекладацької діяльності, розвитку друкарської справи. Україна в загальнокультурному відношенні значно перевищила в кінці XV і XVI ст. Литву і Білорусь. Тогочасна українська мова була мовою державного діловодства, дипломатії та приватного листування на території Великого Князівства Литовського. Дослідження норвезького лінгвіста Християна Станга у 1935 р. були присвячені аналізу мови юридичних актів Великого Князівства Литовського. Вчений довів, що первісно тут вживалося декілька відмінних типів актової мови. Але була різниця між варіантами, складеними у північних канцеляріях та південних – українських [16, с.6]. Руська мова, себто українська, в 1566 р. законодавчо закріплена у Литовському статуті: “А писар земський маєт по-руську, літерами і словами руськими всі листи і позви писати, а не іншим язиком і слови” (розділ IV, арт. І). Наприклад, у бібліотеці короля Сигізмунда І були 22 книги руською мовою і лише одна польською [22, с.78]. В 1563-1572 (1577) рр. під впливом реформаційних ідей був перекладений Апостол. В XV і XVI ст. з’явився переклад з німецької збірки під назвою “Люцидарій” (або “Золотий бісер”). “Lucidarius” – одна з найпоширеніших в Європі народних енциклопедій. Джерелом її написання послужили твори латинських книжників XІI ст., в першу чергу церковного письменника Гонорія Августодонського [7, с.113]. В XV-XVIст. з’явився твір “Пренія життя і смерті”, де висвітлюється проблема неминучості смерті та безсилля перед нею земної могутності. Тема суперечки людини зі смертю була популярною в часи пізнього Середньовіччя в усіх європейських країнах. В кінці XV ст. було зроблено руський переклад німецького вірша діалогу людини зі смертю, виданого в 1482-1492 рр. у Любеку Бартоломеєм Готаном [7, с.115].

В самостійне не етнічне суспільство українці остаточно перетворились в XVI ст. Центром його формування були землі Подніпров’я і Галицької Русі. [35]. Саме в цей час іноземні сучасники все частіше звертають увагу на Україну. В 1550 р. Михалон Литвин написав трактат “ Про звичаї татар, литовців, московитів”, де також описується побут українців. Він виданий в Базелі в 1615 р. на латині [7, с. 121]. У 1538 р. султан Сулейман ІІ Пишний писав польському королю про те, що Валахія межує із частиною польської землі, яка зветься Україною і є у культурному відношенні однією з найрозвинутіших у Європі [41]. А це частково дає відповідь на запитання, що стало непрохідним каменем для історичної науки, а саме, як українці зберегли національну окремість в умовах втрати державності наприкінці XV і XVI ст.

На деякий час в Україні центром культурно-освітнього руху була східна Волинь та західна частина Київщини. На цих землях носіями традицій освіти , окрім духовенства, виступали православні магнати. Культурні впливи в цьому регіоні мав Київський воєвода, князь, один з найвпливовіших руських вельмож, Константин-Василь Константинович Острозький (1526-1608). Завдяки його старанням культурним осередком виступив Острог. Серед шкіл, які заснував на Волині Острозький, найбільш відома Острозька академія, створена в 1576 р. В ній викладалися “сім вільних мистецтв”: арифметика, астрономія, геометрія, граматика, діалектика, музика, риторика. Острозька академія стала першим в Україні навчальним закладом. Його ще називали