Курсова робота на тему:

„Центральна Рада та її роль у відновленні Української державності”

Зміст

Вступ 2

Розділ 1. Організація державної влади в Україні після повалення царату 4

1.1. Нові революційні органи 4

1.2. Утворення Центральної Ради 6

Розділ 2. Законодавча діяльність Центральної Ради 10

2.1. Перший та другий універсали Центральної Ради 11

2.2. Третій універсал 15

2.3. Четвертий універсал 18

2.4. Конституція УНР 21

Розділ 3. Державний лад і судочинство 24

3.1. Генеральний Секретаріат 24

3.2. Місцева влада і місцеве самоврядування 26

3.3. Судова система 29

Розділ 4. Останні дні Центральної Ради 33

Висновки (Значення Центральної Ради в українському державотворенні) 38

Список використаної літератури 42

Вступ

Читати українську історію треба з бромом, до того це одна з нещасних, безруких, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше пів державного існування), що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, військових переворотів, інтриг, сварок, підкуповування.

В.Винниченко

Перед істориками, в тому числі й істориками-юристами, постало завдання відтворити нашу історію як діалектичний процес із притаманними йому суперечностями, досягненнями і втратами, боротьбою нового із старим. Адже широкий загал громадськості уже сьогодні прагне отримати виважені відповіді на цілу низку найпекучіших питань з часів давніх і близьких.

Це насамперед стосується проблем державності українського народу з усіма її атрибутами, включаючи правову систему.

Навколо Центральної Ради як із свідомості громадськості, так і в літературі нагромадилось безліч міфів і пліток, і щоб розібратися в них, потрібен не один рік і не один дослідник.

Хочеться висвітлити основні моменти існування першої у новій історії Української держави не тільки для того, щоб розвіяти деякі міфи, а, головним чином, для того, щоб виявити вузлові проблеми, які закономірно виникають у державотворчому процесі.

Це – ідеологія, на яку спиралася Центральна Рада. Це – дослідження дуже цікавого феномена – переростання нечисленного інтелігентського гуртка у повноцінну державну організацію. Це, нарешті, питання саме цієї державності – якою вона була. І в такому контексті важливо, хоча й побіжно, розглянути зовнішньополітичні аспекти її діяльності. І, звісно, з’ясувати – наскільки це взагалі можливо – причини загибелі.

У процесі роботи застосовано матеріали численних монографій, підручників, а також спогади й аналітичні праці сучасників і найактивніших учасників тих подій, найперше М.Грушевського, В.Винниченка, Д.Дорошенка, а також документи й законодавчі акти.

Розділ 1. Організація державної влади в Україні після повалення царату.

Нові революційні органи.

В лютому 1917 року в Росії перемогла буржуазно-демократична революція. Російська імперія, яку ще не так давно називали „європейським жандармом”, розвалилась, як картковий дім.

Соціальна напруга, невдоволення продовженням світової війни, голод, розруха створили сприятливі умови для національно-визвольної революції в Україні. У Києві почали формуватися нові революційні органи, було практично ліквідовано царську адміністрацію, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. Перемога революція відкрила можливості для легалізації політичних партій і громадських організацій. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К., 2000. С. 310.

До Києва звістка про революцію у Петрограді надійшла 13 березня (за ст.ст. – 28 лютого). Як повідомила тоді газета „Киевская мысль”, о 15 годині київські залізничники отримали телеграму голови Державної думи Я.Родзянка з інформацією про повалення царського режиму.

Того ж 14 березня, знов – токи читаємо на сторінках „Киевской мысли”, о 1 годині в міській управі під керівництвом голови відбулося засідання представників різних організацій, яке визнало за необхідність створення „авторитетного громадського органу”, здатного „створити в місті серед різних громадських верств і класів населення спокій відповідно до заклику Державної думи”. Учасники наради були єдині в тому, що авторитет цього органу „в очах населення міста” залежатиме від того, наскільки повно в ньому братимуть участь „представники всіх верств і класів населення”. На першому засіданні цього комітету Ф.Бучак оголосив проект відозви до населення.

Проект відозви підтримали представник „робочої групи військово-промислового комітету” П.Незлобін (Грушевський не раз згадуватиме його як одного з „найсвідоміших” недругів Центральної Ради – „складач по професії, людина з апломбом, зубатий, як то кажуть, . . . дуже величавсь своєю ролею голосу робітництва, але здібностями не визначавсь...”) Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. №8. С. 133. і український соціал-демократ М.Порш від спілки кооператорів, який згодом, як відомо, став секретарем військових справ Центральної Ради.

Більшовики заявили, що „основними вимогами пролетаріату є організація Ради робітничих депутатів, повна демократизація країни й скликання установчих зборів”. Після цієї заяви вони пішли із зали.

Паралельно почався стрімкий процес утворення чисельних й найрізноманітніших громадських організацій. Деяким з них судилась гучна слава, інші „тихо” пішли в небуття, не лишивши помітного сліду в історії. Копиленко О.Л. „Сто днів” Центральної Ради. Київ. 1992. С. 44.

Саме тоді почали викристалізовуватися дві лінії в суспільному русі, які розщепили „суцільну зброю” революції на дві частини: соціальну і національну.

Формується „Виконавчий комітет ради об’єднаних громадських організацій”, до складу увійшли представники кадетів, київського губернського земства, комітету Південно-Західного фронту, меншовиків, кооператорів, коаліційного комітету вищих учбових закладів та інших інституцій. Головою став барон Ф.Штейнгель, якого Дорошенко оцінював блискучими характеристиками і називав „дуже популярним громадським діячем у Києві”. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923: У2ч. Ужгород, 1932. Ч ІІ. С. 152. Проте Грушевський притримувався абсолютно протилежної точки зору: „Людина дуже обмежена, але амбітна,