За ініціативою М.Грушевського та С.Єфремова створюється між партійний політичний блок „Товариство українських поступовців” (ТУП), політичним ідеалом якого була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. До нього увійшли українські соціалісти, представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств тощо. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К., 2000. С. 311

Крім того, 17 березня відбулися установчі збори Київської ради робітничих депутатів, яка обрала свій виконавчий комітет у складі 37 осіб.

Утворення Центральної Ради.

У новому для Києва виданні з’явилася замітка: „Представники всіх українських груп, товариств і гуртків вибрали і призначили Українську Центральну Раду в Києві, щоб вона орудувала справами нашими.” Після такої інформації одразу ж стала зрозумілою назва цього видання „Вісті з Української Центральної Ради”. До її президії було обрано М.Грушевського, який після заслання ще деякий час жив у Москві, а також двох заступників або товаришів, причому різні джерела називають різні прізвища. Дуже цінна хроніка „1917 рік на Київщині” – Антоновича і Д.Дорошенка, а М.Грушевський і П.Христюк не пишуть про заступників і називають лише найактивніших членів новоствореної організації.

Таким чином, 17 березня (за ст.ст. – 3 березня) вважається офіційною датою створення Центральної Ради початком її короткої, але драматичної історії.

Оцінюючи значення цієї події, В.Винниченко писав: „Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилась би в Харкові, в Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм мати єдиний вираз, єдиний орган свого прояву. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії, з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів живо творіння національного організму простяглись до центру нерви нації.” Винниченко В. Відродження нації. Київ. 1990. ч І. С. 65.

Звістку про створення Центральної Ради Грушевський зустрів у Москві. З Києва до нього надходило дедалі більше телеграм і листів, у яких Грушевського наполегливо запрошували повернутись. Після певних вагань, 24 березня 1917 р. він виїхав на Україну. Та в дорозі випадково загорівся вагон, у якому їхав Михайло Сергійович. За кілька хвилин пожежа винищила все. І хоча ніхто з пасажирів не постраждав, Грушевський усе, що віз собою, - рукописи, найпотрібніші книги, колекцію стародруків, що їх збирав не один рік. Це спричинило до того, що поїзд безнадійно запізнився й запланована урочиста зустріч не відбулася. Глупої ночі, по мокрому снігу Михайло Грушевський сам – один рушив додому, та ще й заблукав у темряві... „Так надзвичайно більш ніж скромно відбувся відповорот на рідну землю прилучення до української революції, ” – згадував він у „Споминах”.

Перше засідання Центральної Ради відбулось 27 березня. У тих же „Споминах” Грушевський висловлює дуже цікаві і досить скептичні враження: „Більш ніж скромне зібрання громади цілком випадкового складу”.

З приводу приїзду Грушевського Дорошенко пише „з його прибуттям український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету і тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство.” Дорошенко Д. Історія України 1917-1923: У2ч. Ужгород, 1932. Ч І. С. 44.

Щодо політики Центральної Ради, то її керівники прагнули найближчим часом добитися від тимчасового уряду автономії для України у складі Російської федеративної республіки. Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на прикладі „українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб них була утворена одна національна територія.” Вона „має вирішити у себе вдома будь-які свої справи – економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.” Копиленко О.Л. Політико-правові ідеї М.Грушевського і проблеми сучасної розбудови української державності. Одеса. 1993. С. 22.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з’їзду, який одержав назву „Всеукраїнський Національний Конгрес”. В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Винниченко В. Відродження нації. Ч І. С. 87. Конгрес відбувся 5 – 7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, „Державне право і федеративні змагання України” (Дорошенко), „Федералізм та домагання російської демократичної республіки” (Шульгін), „Права національних меншин та їх забезпечення” (Матушевський), „Про спроби створення автономного ладу на Україні” (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах Німеччиною;