Не зважаючи на те, що Центральна Рада народилась у 1917 р. й діяла у „хронічному конфлікті” з центром, все ж таки це були мирні місяці. Протягом 1918 – 1920 рр. ситуація різко змінилася, і в полум’ї громадянської війни, у чехарді республік, урядів, влад, вже не доводилось розраховувати на стабільний розвиток.

29 квітня 1918 р. на політичній карті України з’являється гетьманська держава, яка протрималася лише кілька місяців завдяки підтримці німецької зброї. 14 грудня того ж року гетьман тікає з Києва й до столиці входять війська Директорії, яка в свою чергу дуже скоро – через кілька тижнів, а точніше 28 лютого – внаслідок наступу радянських військ перебирається до Вінниці, а потім (17 березня) до Проскурова. Через місяць ми бачимо її вже в Рівному, а ще через деякий час – Кам’янці-Подільському. Паралельно розгортається наступ Добровольчої армії. 25 червня її частини займають Харків, потім Катеринослав, а 30 серпня разом з військами Петлюри вони вже в Києві. Щоправда, між ними одразу ж виникають сутички, й місто лишається в руках денікінців. Та ненадовго – 16 грудня Київ у руках червоних. Минає кілька місяців, й влада знову міняється. Цього разу удар завдають поляки. 8 травня 1920 р. вони беруть Київ, але вже 11 червня під натиском Червоної Армії відступають. Майже водночас уряд Петлюри знову опиняється у Вінниці, а далі, 23 липня, в Таркові. Потім починається зворотній шлях – Кам’янець-Подільський (21 вересня) і Вінниця (20 жовтня). Нарешті, 14-15 листопада Фрунзе бере Крим, і паралельно частини Червоної Армії, які вели бойові дії проти армії Петлюри, знову й вже остаточно займають Кам’янець-Подільський. Після 22 листопада від УНР лишається тільки так званий „уряд в екзині”.

Таким чином, нема підстав говорити про стабільне державне будівництво, проте маємо достатньо фактів для того, окреслити його основні тенденції після загибелі Центральної Ради. Постає питання: чому саме Гетьманат, а згодом і Директорія? Серед варіантів відповіді слід назвати і такий: поява гетьмана й далі Директорії серед інших факторів пояснюється й прагненням до створення сильної влади, здатної вивести країну з анархії й хаосу. Різниця полягає лиш в тому, що П.Скоропадський – нащадок старовинного козацького роду – втілив це в суто національній формі, а директорія запозичила свою назву з часів Французької революції.

Принагідно треба зазначити, що свою Діяльність Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної Ради і гучних обіцянок повернути життя в нормальне річище. У концентрованому вигляді все це міститься у „Грамоті до всього українського народу” від 29 квітня 1918 р. (аналог універсалів Центральної Ради).

Крім соціально-економічних завдань є в ній положення, які стосуються „порядку і закону”. Конкретизовані вони в „Законі про тимчасовий державний устрій України”. Ця гетьманська Конституція також народилася 29 квітня і проголошувала повний комплекс демократичних прав і свобод. Від того, що надала своїм громадянам Центральна Рада, він відрізнявся лише тим, що встановлював також і принцип недоторканості права власності.

Таким чином, Центральна Рада, Гетьманська держава і Директорія стають по суті „етапами одного путі”. Тим більше, що об’єднує їх ще одна тенденція. Від Центральної Ради до Директорії посилювалася прірва між деклараціями й реальністю.

Відтоді спливли літа. Сьогодні ми стикаємось з тими же проблемами. Це й реалізація прав і свобод, проголошених і „білими”, і „червоними”. Це й організація влади, щоби, ставши сильною, вона знову перетворилася на авторитарну й тоталітарну. Відповідь на питання, чи зрозуміємо ми їх, залежатиме від багатьох факторів. Нині плани, звичайно, змінилися, й орієнтири вже не ті, але від того сам принцип не втратив актуальності, тому не менш навчальних, ніж у роки української державності, є аналіз зовнішньополітичних умов, за яких вона розвивалась.

Утворення Центральної Ради слід вважати вихідною точкою процесу відродження української державності у ХХ ст.

День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради, яка віддала владу, не поступившись своїми політичними принципами і не втративши гідності. На останньому засіданні вона приймає Конституцію УНР, обирає Президента. Україна проголошується незалежною, демократичною, парламентською державою, з розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція гарантувала широкі громадянські свободи.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Виступаючи через рік, 22 березня 1918 р. на урочистому засіданні, присвяченому першим роковинам Центральної Ради, М.Грушевський відзначав: „Сьогодні засідання присвячено роковинам заснування Центральної Ради. Це звучить трохи парадоксально, коли глянути в минуле Центральної Ради, як вона з чисто національно-політичної організації перетворилась у найвищий законодавчий орган, де представлені усі народи території України. З початку це представництво українського народу було зложене з київської інтелігенції, потім пере вибране на Національному з’їзді, незабаром реорганізувалося представництвами Рад робітників і Рад військових депутатів та представників усіх „меншостей.” І так згодом сталося, Центральна Рада була представником від усієї демократії України. Її завданням було довести демократію до Українських установчих зборів... Більшовицький наступ з півночі перешкодив цій творчій роботі нашої демократії, і ми знову стоїмо перед дилемою: скликати Установчі збори або перейти прямо до виборів українського Парламенту... Нині, коли пройдений у завзятій боротьбі шлях за нами, спокійно можемо оглянутися на ті здобутки,