ІV Універсал завершив складний і нелегкий процес становлення української держави.

Звістка про проголошення незалежної УНР швидко облетіла світ, викликала захоплення української діаспори, отримала визнання ряду країн світу. У 1918 році її визнали: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки, Німеччини, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та ін; у 1919 році – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія.

Така ситуація не влаштовувала більшовицьку Росію. У січні 1918 р. радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова і В.Антонова-Овсієнко розпочали наступ на Україну з метою скинути Центральну Раду. До них приєдналися робітничі загони Донбасу, частини Червоного козацтва, Харківська Червона гвардія.

Трагічною і водночас героїчною сторінкою цієї епохи був бій під Крутами. Ходу більшовицьких військ намагалися зупинити студенти університету Св.Володимира; Академії Св.Кирила і Мефодія та курсанти Юнацької військової школи. Під Крутами було вбито 290 героїв. Подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу. Субтельний О. Україна, історія. Київ. 1991.

Прийняття ІV Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Проголосивши Україну незалежною суверенною державою, ІV Універсал завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який відкинув ідеї автономії та федералізму. Тривалий шлях боротьби закінчився логічним результатом – проголошенням незалежності, хоча воно не збіглося з найвищим піднесенням національного руху в Україні, а настало в один із кризових його періодів. У той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в українському народові, надихала його на продовження боротьби за незалежність України.

2.4. Конституція УНР.

Відразу ж після проголошення І Універсалу Центральна Рада приступила до організації роботи по створенню Конституції України (Статуту автономної України).

24 червня 1917 року була затверджена „Інструкція, на основі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України”. До складу Комісії було обрано 100 осіб, які представляли всі національності, що проживали в Україні. Очолив конституційну комісію М.Грушевський. За ІV Універсалом Конституцію мали ухвалити Всеукраїнські Установчі збори, та за іронією долі її прийняла Центральна Рада в останній день свого існування. Сталося це 29 квітня 1918 року.

Перший же погляд на Конституцію переконує в тому, що вона позбавлена будь-якого ідеологічного чи пропагандиського забарвлення. Вражає те, що у вирі політичних пристрастей народився такий абсолютно нейтральний документ, де лише перша стаття „прив’язувала” його до тодішніх реалій: „Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна, для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною”.

Конституція мала підназву: „Статут про державний устрій, права і вольності УНР”. Вона складалася з 8 розділів і 85 статей: І розділ – Загальні постанови; ІІ розділ – Права громадян України; ІІІ розділ – Органи влади Української Народної Республіки; ІV розділ - Всенародні збори Української Народної Республіки; V розділ – Про Раду Народних Міністрів Української Республіки; VІ розділ – Суд Української Народної Республіки; VІІ розділ – Національні союзи; VІІІ розділ – Про тимчасове припинення громадянських свобод.

Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України – єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатів Всенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієї цілісності неможлива. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К., 2000. С. 329.

У тогочасній Українській державі велике значення надавалося проблемі проголошення і гарантування прав та свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки.

Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20 – річного віку. „Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає”(ст. 11).

У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах – незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань заборонялося. Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не були злочином. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалась смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображають людську гідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.

Виборче право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи державної влади, управління і судові органи.

Основу побудови вищих органів держави становила теорія розподілу влади на – законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвищу законодавчу владу, згідно з Конституцією, мали Всенародні Збори, виконавчу – Рада Народних Міністрів, судову – Генеральний суд. Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи громад (сільських і міських), волостей, земель.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) зупинення дії громадянських прав і свобод – у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Копиленко О.Л. „Сто