6 березня 1918 року Центральна Рада затвердила закон „Про поділ України на землі”. Всю територію країни було розділено на тридцять дві землі. Відповідно з новим адміністративно-територіальним поділом повинна була будуватись система органів місцевої влади, які були визначені ст.5 Конституції УНР від 29 квітня 1918 року. Цю систему складали: землі, волості і громади. Їм надавались права широкого самоврядування. За ст.26 радам і управам громад, волостей і земель, належала єдина безпосередня місцева влада. Але цій системі не судилося стати практичним втіленням в життя.

Щоб зняти проблему правомочності Центральної Ради, „повинен розвиватися процес утворення українських національних організацій з ініціативи комітетів територіальних, зложених з представників не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі комітети чи організації могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами та установами (тими, розуміється, які б схотіли йти солідарно з українцями) в усяких потрібних випадках: при організації виборів, при всяких політичних виступах, при налагодженні національних чи класових загострень.” Грушевський М. Вільна Україна. – К., 1917. – С. 15.

Реалізуючи постанови національного конгресу, Центральна Рада вжила досить активних заходів і, зокрема 5 травня ухвалила рішення щодо створення губернських, повітових і міських українських рад, до складу яких мали увійти представники повітових комітетів, партій, політичних, культурних і економічних організацій. Однак справа лишилася недовершеною. За свідченням Дорошенка „життя пішло не зовсім по тій схемі, яку укладав Грушевський... Україна дійсно вкрилася сіткою – але не загальнонаціональних комітетів, - а партійних організацій...” Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 – ч І. – С. 60.

Можна виділити головні причини фактичної бездіяльності органів місцевої влади:

Нерішучість Центральної Ради по реформуванню системи місцевого самоврядування.

Відсутність правової бази, яка б регламентувала повноваження та діяльність органів самоврядування.

Структурна невизначеність системи самоврядування.

Відсутність державного фінансування в підтримку органів самоврядування.

Відсутність реального впливу органів самоврядування на місцеве життя.

Таким чином, ідея М.Грушевського, що „не має бути іншої власті, тільки з вибору народнього”, так і не була впроваджена в життя. Врешті-решт це стало однією з суттєвих помилок Центральної Ради, оскільки позбавило її підтримки на місцях.

3.3. Судова система.

На перших порах після революції в Україні продовжують діяти суди, запроваджені в Російській імперії ще за судовою реформою 1864 року. Основна форма судової організації – окружна юстиція – залишалася без змін.

На території України діяли такі судові органи: дільничі мирові суди, з’їзди мирових суддів, окружні суди, що створювалися один на кілька повітів. За ними йшли, як апеляційні інстанції, судові палати. Найвищою судовою інстанцією вважався Правительствующий сенат у Петрограді. Крім цих суддів, в Україні діяли також селянські волосні суди, верхні волосні суди, тощо. Відразу ж після Лютневої революції було запроваджено посаду адміністративних суддів у повітах і особливі адміністративні відділи при окружних судах. Створюються різні тимчасові судові органи, революційні трибунали тощо. Формально ця судова система збереглася в Україні і після приходу до влади Центральної Ради.

13-14 червня 1918 року у Києві відбувся з’їзд українських юристів, який прийняв рішення про необхідність „творення і застосування українського права згідно даних науки, життя і правосвідомості”. Судочинство повинно було вестись на мові того народу, серед якого суд відбувається. Судові та нотаріальні посади повинні були займати українці або особи, що володіють українською мовою та знають місцеві умови. З’їзд створив комісію для складання словника української правової термінології і комісію для видання всіх діючих нормативних актів українською мовою. Центральній Раді запропоновано зробити українську судову систему незалежною від російської та створити для керівництва нею в якості найвищої судової інстанції Вищий крайовий суд, а для проведення реформи судової системи створити на місцях інститут судових комісарів.

Програмні цілі Центральної Ради щодо судової реформи знайшли відображення в ІІІ Універсалі: „суд на Україні повинен бути справедливий, відповідно духові народу.”

Організацію проведення судової реформи було покладено на Генеральне секретарство судових справ. 23 листопада 1917 року Мала Рада затвердила законопроект, згідно з яким „суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки”.

Генеральне секретарство судових справ на чолі з М.Ткаченком розгорнуло активну діяльність по реформуванню судової системи. До вироблення нової української правової основи, вказувало секретарство, судам належить керуватися кримінальних законів „колективною волею свідомого народу”, „революційними ідеалами соціальної справедливості” тощо. Така тенденція у судочинстві мало чим відрізнялася від більшовицької програми реформування судочинства. Разом з тим Генеральний секретар секретарства судових справ вказував на необхідність побудови в Україні правової держави, „організації правового устрою”. Копиленко О. „Сто днів” Центральної Ради. –К., 1992.

16 грудня 1917 року Центральна Рада затверджує підготовлений Генеральним секретарством судових справ законопроект про утворення (до скликання Всеукраїнських Установчих зборів) тимчасового Генерального суду.

Відповідно до ст.1 Закону Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного, адміністративного. Він являвся вищою судовою інстанцією в Україні й здійснював нагляд над судовими установами і діяльністю працівників судових органів.

Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання генеральних суддів. Вони обиралися Центральною Радою за поданням Генерального секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Знову ж таки, про половинчатість реформи говорило те, що їх повноваження визначалось дореволюційним царським законодавством. Ст.3