16 грудня 1917 року приймається Закон „Про заведення апеляційних судів”. Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і декількох суддів. Непослідовність реформування позначалася і тут: повноваження і організація апеляційних судів майже не відрізнялась від повноважень і організації дореволюційних судових палат. 23 грудня 1917 року в розвиток попереднього приймається Закон „Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційного судів”, за яким усі судді обиралися Центральною Радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Освітній ценз при цьому не мав значення. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів, їх призначав Генеральний секретар судових справ. Слід відзначити, що Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.

14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів, які отримували право створення революційних військових судів для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій. Відразу ж після розгляду справи такий суд розформовувався. До його складу входили професійний суддя, два представники від громадськості і чотири – за призначенням військового коменданта. У розгляді справи мали право приймати участь захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання в справі проводили слідчі, що призначалися губернським або повітовим військовими комендантами. Ці судді розглядали справи як військових, так і цивільних осіб. „Інструкція Військовому революційному суду” була затверджена наприкінці квітня 1918 року.

Карні справи і проступки військовослужбовців розглядали Київський та Одеський військові суди, а згодом вищі військові суди у Києві та Катеринославі і 17 штабних судів – у Харкові, Полтаві, Одесі тощо.

Після проведення адміністративно-територіальної реформи робиться чергова спроба реформування судової системи. В березні 1918 року було підготовлено проект Закону „Про організацію судів Республіки по землях”, який так і залишився на папері. Ще на початку березня Центральна Рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в кінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де членів мирових судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособово.

На початку січня 1918 року Центральна Рада приймає Закон „Про упорядження прокураторського нагляду на Україні”. Створювалася прокураторія Генерального суду, яка підпорядковувалася ще й Генеральному секретарству судових справ. Очолював прокуратуру Старший прокурор, який призначався Генеральним секретарством судових справ. Подвійна підпорядкованість негативно впливала на діяльність прокуратури.

Треба підкреслити, що судова реформа, не дивлячись на всі зусилля Центральної Ради, не була проведена до кінця. Ті судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно. Бракувало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів, оскільки їх переважна більшість була росіянами або русифікованими українцями, які вороже ставились до української влади і не бажали співпрацювати з нею. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К., 2000. С.

Розділ 4. Останні дні Центральної Ради.

17 грудня Центральна Рада отримала відомий ультиматум Рад наркому за підписами Леніна і Троїцького. Звинувачення з боку Радянського уряду зводилось до того, що, відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська, Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили на Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад Грушевський заявив, що на Україну вступили війська Рад наркому.

Не варто з’ясовувати, хто зробив перший постріл, полишивши це, як дуже слушно зауважив учасник й жертва тих подій П.Христюк, „на суд майбутніх поколінь”, подивимося на конфлікт між Центральною Радою й Рад наркомом із суто правової точки зору.

„Раніше, - писав Грушевський, - український народ мав діло з бюрократією й правительством, від котрого в якійсь мірі ще могло відмахнутись великоруське громадянство. Тепер ми, самим очевидним способом, маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського”, Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. – С. 79. тобто він оцінював дії більшовиків крізь призму відносин двох суверенних держав. І цей основоположний принцип виразно виступає практично у всіх документах української сторони. Так, у відповіді на ультиматум (її підписали Винниченко і Петлюра) Рад нарком звинувачувався у грубому замаху на „право самовизначення України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою”.

Після проголошення 25 грудня Української Радянської Республіки всі проблеми „зіткнення суверенітетів” відпали самі собою, а Рад нарком діяв вже тільки „в інтересах і на прохання”, дбаючи про те, як сказав Сталін, „щоб уся влада на Україні належала українському народу, тобто українським робітникам і солдатам, селянам і матросам.” 1917 год на Киевщине. – С. 455. А за таких умов могли стати в нагоді тільки принципи „прозорих кордонів” і „єдиного партійного простору”.

На початку грудня Центральна Рада заборонила вивозити хліб за межі України, що одразу ж викликало рішучу протидію з боку більшовицьких організацій, які діяли у повній відповідності з директивами центрального керівництва. У свою чергу Ленін надіслав на Україну кілька телеграм з однією вимогою: вжити найрішучіших заходів для безперешкодного вивозу хліба до революційного Петрограда. Адресувалися ці телеграми Антонову-Овсієнку й Орджонікідзе.

Тепер, підкреслює Грушевський, „наш національно-політичний рахунок” дійшов найвищого рівня, але й протистояли йому вже не метушливі ліберали з Тимчасового