По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого члени української делегації підписали заклик про допомогу до німецького народу. У ті дні Центральна Рада, точніше її кістяк, знаходилась десь між Коростенем й Житомиром, але вже 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, Грушевський наголосив, що вона залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України, до того ж німецьким військам „наказано не грабувати, не кривдити українську людність, бо німецьке правительство хоче, щоб поміж Україною та Німеччиною були щирі і дружні відносини, щоб українська людність дивилась на німців як на своїх приятелів”.

Однак центральні й місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах та скаргах на безчинства гостей, які почували себе не приятелями, а повноправними хазяями.

Результати такої дружби показали себе дуже швидко. „Будучи в гущі народу, - писав Винниченко, - я на свої очі бачив, що дала нашій нації „орієнтація на зовнішні сили”. Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, яка відокремилась од самого імені українця. Мені в лице казали робітники й селяни про мене найтяжчі лайки. А ще болючіше, що наші маси всією душею стояли за нашого національного ворога, за такого самого ката нашої держави, як і руські білогвардійці, що їх пороли за більшовизм”. Винниченко В. Заповіт борцям. – С. 17.

Що стосується внутрішніх факторів, то „апарат Центральної Ради чітко організував багатотисячні маніфестації, з’їзди, „національні урочистості”, але не зміг подолати дезорганізацію промисловості, стримати безробіття й падіння життєвого рівня трудящих, хоча, зрозуміло, все це Центральна Рада отримала в спадщину від попередників”. Як згадував у своїх „Споминах” Грушевський, „питання робітниче, усуспільнення одних галузей продукції, заведення державної чи крайової контролі в других, охорона праці, демобілізація промисловості” лишилися поза увагою Центральної Ради. Грушевський М. Спомини // К.. 1989. № 11. - С. 148.

Щодо більшовиків, то тут доречними будуть слова Винниченка: „Сила всякого дезорганізаційного, хижацького, подлого елементу, що зразу ж налип на більшовиків: усякі авантюристи, жулики, шарлатани й уголовники підфарблювались під більшовизм і ловили велику рибку в тій закаламученій безладній воді.” Винниченко В. Відродження нації. Ч ІІ. – С. 277. А відтак виникає ще одна проблема – формування надійного й ефективного державного механізму. Вірні рекомендаціям основоположників більшовики ламали стару державну машину, українські ж революціонери прагнули реформувати її й пристосувати до потреб національного розвитку.

Незважаючи на всі реорганізації, Центральна Рада завжди залишалася по суті, органом національного представництва, що підтверджує і сам Грушевський. Попри всі його намагання, національне представництво так і не стало повноцінно територіальним: „національна рада” не виросла в „крайову”, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останньої хвилини існування Центральної Ради. Навіть якщо і вдалося б втілити його в життя, це все одно нічого не змогло змінити.

9 січня 1918 року прийнято Закон „Про національно-персональну автономію національних меншостей України”, де йшлося про право національних меншостей на „самостійне устроєннє... національного життя в межах Української Народної Республіки”. Проте уже згодом Грушевський жаліється, що „єврейським канцеляристам всяких категорій не хочеться перевчатися на українське і вони агітують проти урядової української мови”. Грушевський М. На порозі нової України. Гадки і мрії. – С. 43.

2-4 березня 1918 р. з’являється закон про громадянство УНР, згідно з яким „всі ті, хто не побажав бути громадянином УНР, у трьохмісячний термін мали виїхати з України”. Цей закон викликав обурення серед відомих фахівців-правознавців. Зокрема Б.А.Кістяківський заявив: „Якщо цей закон вийде, то я, український патріот, побоюсь, як би українська державність себе не скомпрометувала й не показала малокультурною. Цей закон порушує загальнокультурні принципи, іде врозріз з передовими завоюваннями права, робить крок назад, відкидаючи розвиток у XVIII ст. Він викидає Україну з сім’ї культурних народів”. А міністр юстиції УНР С.Шелухін визнав, що закон „складений поспіхом, сповнений помилками й недоліками”, і повідомив про створення спеціальної комісії для його перегляду.

29 квітня 1918 року відбулось останнє засідання Центральної Ради, на якому було прийнято Конституцію УНР (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), а М.Грушевського обрано Президентом України. Але ці вибори не були легітимними, оскільки не існувало нормативних актів, які б передбачали цю посаду і регламентували порядок її обрання. Нічого не говорилося про посаду Президента і в щойно прийнятій Конституції України. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К., 2000. С. 318

Невдачі Центральної Ради були зумовлені недостатнім розвитком національного руху, нездатністю його керівників повести за собою широкі маси. Більшість рішень Центральної Ради приймалися із запізненням – її керівники не встигали за розвитком революційних подій. Спеціальні інтереси виявились для українців більш важливими, ніж потенціальні.

Висновки (Значення Центральної Ради в українському державотворенні)

Загибель Центральної Ради, нежиттєздатність її ідей та ідеалів зовсім не означали кінець самої української державності. Просто починався новий етап. Зрозуміло відмінностей – принципових