Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів для подальших наукових досліджень, підготовки краєзнавчих праць та вивчення історії суспільно-політичного життя краю, а також у науково-педагогічній практиці, зокрема в шкільному курсі “Історії України ХІХ- поч. ХХ ст.”( 9 клас ).

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. ВИТОКИ ЗАРОДЖЕННЯ РУСОФІЛЬСЬКИХ (МОСКВОФІЛЬСЬКИХ) ІДЕЙ В ГАЛИЧИНІ

Ідейні витоки русофільства сягають ще початку українського національного відродження кінця XVIII - початку ХІХст., його першого етапу - збирання спадщини. Цей період характеризувався тим, що інтелігенція проявляла поглиблений, пройнятий ідеалізацією української минувшини, інтерес до прикмет українського побуту, етнографії та історії. Саме тоді, у 40-х рр. ХІХ ст. спостерігається зародження русофільських ідей у середовищі галицької інтелігенції.

Джерела панруських настроїв у Галичині слід шукати у визвольному русі серед слов’ян, що розгорнувся в перші десятиліття ХІХ ст. Як вказує історик початку ХХ ст. Є. Тишинська, “досліди на полі історії, етнографії, і народної мови викликали у слов’ян, так і в інших народів більше, або менше ясну свідомість племінного споріднення поодиноких племінних груп і свідомість конечности народної і племінної єдності”[96,с.101]. Про вплив слов’янського відродження на українське суспільство Галичини яскраво бачимо із “Запрошення вчених на з’їзд до Львова” в 1849 р.: ”Славный примерь братей нашихъ словянь южныхь и братей чеховь…най буде намь звездою, проводникомь”[21,с.21].

Органічною складовою частиною слов’янофільських концепцій став панрусизм. Звідтси йшло усвідомлення племінної єдності східних слов’ян підавстрійської України з Наддніпрянською Україною чи Росією. Зокрема, пізнання історії давньої Русі вказувало на єдине історичне та мовне коріння. Український дослідник першої половини ХХ ст. М. Лозинський стверджував, що “наш нарід і нарід російський повстали з одного спільного пня та й що оба сі народи мають спільні букви, а також спільну віру”[75,с.7]. Крім того, ідеологи панславізму звертали свою увагу на Росію як об’єднюючу силу, бо в ХІХ ст. єдиною слов’янською державою була могутня Російська імперія.

Значного поширення набули ці ідеї внаслідок пропагандистської діяльності у Галичині російського історика, письменника, академіка Петербургзької Академії Наук М.Погодіна (1800-1875) [53,с.78]. Він захистив магістерську дисертацію “Про походження Русі”, де виводив псевдонаукову теорію про триєдину спільноту руських племен та про єдність Галицької Русі з Великоросією. Погляди російського славіста знайшли сприятливий грунт у Галичині і поширилися серед частини місцевої галицької інтелігенції. Саме з цим більшість істориків пов’язують перші паростки русофільських ідей у Західній Україні.

Ідеологом і найбільш активним пропагандистом на початковому етапі їх поширення в Галичині прийнято вважати відомого галицького історика першої половини ХІХ ст. Д.Зубрицького (1777-1862). Він досліджував на підставі архівних матеріалів історію Галичини й зокрема Львова. Його основні праці – “Rys historyi narodu ruskiego” (1836) та “История Галичско-русского княжества” висвітлювали ідеї єдності руського народу[62,с.1199]. У 1839 р. зав’язується переписка між Д.Зубрицьким та М.Погодіним, яка тривала до 1861 року. Аналіз листів показує, що їхні контакти базувалися на обміні літературою.

Ідеї Д. Зубрицького взяли на озброєння члени гуртка “Погодінська колонія”, про існування якого довідуємося з його листа до М. Погодіна від 7 липня 1856 р. : “Если получится какая удобная способность, вышлите несколько книгъ въ галицкую Погодинскую колонию”[9,арк.19]. До даного гутка ходили відомі літературні і громадські діячі Я. Та І.Головацький, І. Гушалевич, М. Малиновський, С. Шехович, І.Здерковський та ін. Ознаки “єдності” – русинів у Галичині і росіян у Росії – вони шукали на “мовному полі”. Саме членами гуртка була витворена штучна мова “язичіє” (суміш старослов’янської, російської, української, польської мов), яке називали ще “княжним языком” або “літературно вище образованим” (языком вищого слога) і було призначене для освічених людей.

Таким чином, як бачимо, ідеї панславізму, взагалі, та панрусизму, зокрема, заклали фундамент русофільства у 40-х рр. ХІХ ст. Першими його “ознаками” була поява, вживання і пропаганда російської мови, захоплення російською літературою, зацікавлення культурним життям Росії.

Поштовхом до активізації русофільських ідей стали революційні події 1848 р. в Австрійській монархії, що увійшли в історію, як “весна народів”. Під час революції зросло протистояння між поляками та українцями Галичини. Український політичний провід був організований у Головну Руську Раду (ГРР). Руські посли у Відні піднесли ідею поділу Галичини на дві національні одиниці – руську і польську. І, як пізніше писав І. Франко, “народ у краю прийняв ту думку”[40,с.443]. Однак національно-визвольний рух українців наштовхнувся на шовінізм польської шляхти, котра розглядала всю Галичину як плацдарм для відбудови Польської держави. Базуючись на етнічному розумінні національності, новітній український національний рух від самого початку вступив у конфлікт із концепцією історичної Речі Посполитої. Проти національного руху в Галичині широку кампанію розгорнула польська Центральна Рада Народова, яка виступила за відновлення незалежної Польщі під егідою Габсбургів з включенням до її складу Східної Галичини. Тобто, компроміс між польською і українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств.

Після революції 1848 року в краї помітно зростають польські впливи.Так, у 1849 р. галицьким намісником став польський граф Агенор Голуховський. Він спрямував свою діяльність на підрив довіри центрального уряду у ставленні до русинів. Як результат – 1851 р. Головна Руська Рада