На думку сучасних вітчизняних дослідників О. Аркуші та М. Мудрого, відправною точкою для розгляду історії русофільської течії в Галичині служить свідчення Василя Подолинського, який працював гімназійним професором у Перемишлі та Львівській духовній семінарії[51,с.236]. Його брошура “Слово перестороги” була видана невеликим тиражем польською мовою у 1848 році[77,с.203]. В. Подолинський виділяє в українському національному русі періоду “весни народів” чотири головні політичні течії, називаючи їх “партіями”: чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську та російсько-руську. Сам автор стояв на позиціях першої течії. Остання ж , за його словами, “теж хоче Русі, може й вільної, і прямує до неї через попереднє об’єднання з Росією з думкою, що тоді буде вільна, коли буде вільна Росія[43,с.475]. З черговості, в якій подано ці течії, і характеристик до них можна зробити висновок, що в 1848 р. лише намітилися контури “російсько-руської партії”.

Крім основної причини – протистояння полонізму, певний вплив на зародження та поширення русофільських ідей мали події 1849 р. , коли російський уряд на прохання Австрії надіслав війська для придушення угорської революції. Марш через Галичину нескінченних Миколаївських полків залишив глибокий слід у місцевого населення[81,с.332]. Так, М. Павлик акцентує на цьому увагу : “А все ж таки аж перехід російського війська через Галичину викликав тут серед руського народу якесь москвофільство. Те, що російського царя покликано на поміч нашому цареві, вродило у голові руського люду (Галичини та Угорщини) думку, що цар сильніший від цісаря”[35,с.11]. Однак, на нашу думку, автор перебільшує вплив "російського війська" на ”населення Галичини”.

Серед важливих чинників, які сприяли поширенню русофільських ідей, був вплив російського панславізму, що прийшов на зміну ідеям слов’янської єдності і ферментувався навколо створеного у другій половині 1850-х рр. у Відні гуртка російського посла М. Раєвського. З його ідеями галицьку інтелігенцію знайомили Я. Головацький і К.Устиянович. Однак, варто наголосити, що це були, хоч і важливі але другорядні причини ширення русофільського світогляду. Галицьке русофільство було результатом швидше внутрішніх особливостей розвитку українського суспільства, а не зовнішніх впливів.

У кінці 50-60-х рр. ХІХ ст. внутрішні чинники проявилися у формі все зростаючого польсько-українського протистояння. Польський наступ в краї супроводжувався занепадом українського руху. Так не без сприяння поляків у 1855 р. Галицькі українці втратили свій перший друкований орган – газету “Зоря Галицька”. Разом з тим, “азбучна війна” в 1859 р. пробудила нечисленну українську інтелігенцію, спонукала її виявити опір полякам. Це було пов’язано з проектом галицького намісника А. Голуховського, що мав на меті переведення української мови на латинський алфавіт. Більшість українського суспільства виступила проти далекосяжного плану властей. Лише загроза масових народних заворушень примусила А. Глуховського відступити. Однак цей черговий наступ на права української громадськості в Галичині ще більше “відштовхував” її від прихильності до австрійської влади, водночас спонукав виробити своєрідну протиотруту від поляків, якою виявилося русофільство.

Значним поштовхом для організаційного розвитку русофільського руху стало створення в 1861 році Галицького крайового сейму. Cтарорусини сприйняли появу сейму романтично, розглядаючи його не як інституцію влади, а лише як трибуну для обміну думками. Об’єднання двох народів у рамках однієї провінції розцінювалося ними як історична несправедливість, як помилка, котру можна виправити за допомогою Відня (цісаря).

Розчарування українських послів у можливості досягнення в сеймовій залі рівноправного українсько-польського порозуміння посприяло утвердженню серед українських діячів “покоління 1848 року” відпорної стосовно поляків психології та кристалізації русофільських ідей.

Нова хвиля конституційних реформ у другій половині 1860 років призвела до ухвалення австрійської Конституції 1867 р. та перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську. В Галичині це завершилося неофіційною польсько-австрійською угодою, за якою поляки здобули в свої руки автономію, а це розширило їхні права у краї. В таких політичних умовах староруська еліта відчула гостру ностальгію за старими порядками абсолютної монархії. Галичани ще добре пам’ятали реформи Марії - Терезії та Йосифа ІІ, які відкривали можливості для культурного відродження русинів. Тому русофіли вважали проголошення конституції зрадою австрійським монархом галицьких русинів.

Пам’ять про “доброго цісаря“, який скасував панщину в 1848 році, у 60-х рр. ХІХ ст. була сильно затьмарена боротьбою в селах за “ліси і пасовища”, що за умовами скасування панщини відійшли до панів (раніше ними могли користуватися й сільські громади). По-друге, австрійський уряд у 1860-х рр. скасував багато старих заборон, що обмежували проникнення ринкової економіки в галицьке село. У результаті селяни почали швидко втрачати свої землі. І, що не можна обминути, престиж віденського монарха був сильно підірваний воєнними поразками Австрії у 1859 р. та 1866 р. в результаті австро-прусської війни. Порівняно з цим в очах галицького селянина вимальовувався набагато кращий образ правителя сусідньої держави - російського царя. Так, він щойно (у 1861р.) скасував панщину, розправився з польським повстанням та запровадив реформи на Правобережній Україні, які мали яскраво виражений каральний характер щодо місцевих польських поміщиків і доброзичливий для українських селян[59,с.75].

Отже, в 60 -х рр. ХІХ ст. під впливом різних факторів сформувався дуже сприятливий грунт для поширення русофільського світогляду як серед освічених людей у Галичині,