составляють могучее, роскошное дерево – то русская земля”[14]. Як бачимо, в основі концепції все починається з одного-єдиного кореня, українському та російському народам відводиться рівне походження. Цікаво, що тут нарівні з ними не ставиться білоруський народ, а йому відводиться місце на похідній гілці від “Малої Русі”. І, знову ж таки, приходимо до висновку, що в основі ідеї русофільських діячів лежить великий “історичний простір” – “русская земля”. Прикметно, що русофіли не виробили якоїсь єдиної концепції, принаймні в цілісному вигляді вона ніде не була затверджена.
Аналізуючи ідейні засади русофільської течії, неможливо залишити поза увагою згадувану в попередньому розділі статтю, своєрідний світоглядно-політичний маніфест “русофілів” - “Погляд въ будучностъ” (автор - ймовірно Іван Наумович). З висловів автора (“мы не рутены з 1848 року, мы настоящіи русскіи”, “Русь Галицка, Угорска, Кієвская, Московска, Тобальська и пр. подъ взглядомъ етнографическимъ, историческимъ, лексикальнымъ, литературнымъ, обрядовымъ есть одна и тая же самая Русь”) в більшості дослідників склалося враження, що мова йде про повне ототожнення українців з росіянами[72,с.90]. В цьому творі йшлося про те, аби включити галицьких “рутенів” у широкий всеруський, а не російський національний простір, подолати домінуючу тоді серед руської інтелігенції Галичини, насамперед серед греко-католицького духовенства, концепцію окремішнього розвитку галицько-руського народу. Тут не йде мова про свідоме заперечення національних прав українців; дана стаття являла собою, з одного боку, усвідомлення неспроможності галицького українства протистояти в тогочасних умовах польським впливам (можливість ототожнювати себе з численним “русскім” народом та його державою знімала комплекс етнічної та соціальної неповноцінності), а з іншого – своєрідного експансіонізму, притаманного початковій фазі розвитку сучасної національної ідеї. Щоправда, в умовах тогочасної Галичини ідея всерусизму зневірювала у власних вилах, відкривала шлях власне російським впливам.
ХІХ століття було періодом національного відродження, формування української національної ідеї, тому не дивно, що представники різних напрямів створювали свої концепції національної приналежності. Русофільські діячі обгрунтували власну концепцію національної приналежності галицьких русинів. Але це була чисто теоретична схема, яка мала небагато спільного з практикою. Ядро русофільської ідеології складала теза про національну й культурну єдність “всего русского народа” та його тисячолітню історичну традицію. “Мы твердо убеждены, - стверджував Я. Головацький, - что на всемъ пространстве нынешней Россіи, со включеніемъ и стародавныхъ ся областей, галицкой, перемышльской, холмской и люблинской живет одинъ единокровный русскій народъ, говорящий однимъ русскимъ языком – провинциализмы тут недолжны приниматься въ расчетъ – они есть у немцевъ и у французовъ, исповедующій одну веру”[100,с.63].
Процес модерного націотворення русофіли намагалися будувати відповідно до західної (не етнічної, а історично-державницька) моделі, не мислячи повнокровне національне життя без бодай світоглядного зв’язку із тим чи іншим державним ядром. Тому поняття “народ” вони ототожнювали з державним організмом – причому не плановим у майбутньому, а реально існуючим. Через певні причини та фактори (співзвучність етнонімів, релігійна спорідненість, без видимих розривів історична нитка, необхідність протистояти полонізаційним намірам тощо) цією державою стала Російська імперія. Разом із тим русофіли визнавали в рамках “всего русского народа” регіональну окремішність “малорусского племени”, причисляючи до нього і галицьких русинів.
Найзагальніше світогляд галицьких русофілів можна було б назвати як “традиціоналістичний”. Відомий русофільський діяч Т. Павликів у 1892 р. писав : “Мы есьмо и признаемся быти русинами, такъ зовимой старой, исторической партіи – чемъ гордимся и що себие въ честь вменяемъ – бо въ той то старой партіи шукаты ведь и найти всю старую славную преданость къ св. церкви и нашему святому восточному обряду, старыи обычаи и нравы, старыи погляды и сремленія, впрочемъ и старый розумъ и науку, а къ тому еще, усамыхъ инициаторов, уже и старшій векъ и опытъ” [98,с.73].
Якщо йти за легендою, що “Земля стоїть на трьох китах”, то русофільський світогляд опирався здебільшого на двох: це мова і церква; вони складали його основу і надавали йому завершеності та цілісності. “Славяно-русская церковь”, на думку старорусинів, упродовж віків була берегинею “русской народности” в Галичині, забезпечувала не лише синтез слов’янського і руського елементів, але й консолідувала всеруський простір.
У мовному питанні слід уточнити, що одним із перших у Галичині, хто запропонував “язичіє” був А. Петрушевич. Під його впливом консисторія середини ХІХ ст. вела цією мовою все офіційне діловодство. 12 червня 1848 р. він підготував пастирський лист митрополита, писаний російським правописом, а в “Зорі Галицькій” у лютому 1849 р. опублікував “Ответ клеветникам” тією ж мовою. Тут він захищав митрополита М. Левицького від звинувачень у причетності його до полонофільства.[68,с.9]
В загальному можна говорити, що процес становлення руської літературної мови в Галичині проходив шляхом одночасного розвитку й пізнішого злиття трьох мовних напрямків:
Засвоєння готової російської літературної мови;
створення штучного галицько-руського “язичія” для вищого стану;
написання літературно-художніх творів галицько-руським “наречіем” для простого народу.
Однак, якихось загально прийнятих норм вживання та використання норм язичія старорусинськими діячами так і не було вироблено: кожний здебільшого творив на свій лад. О.Терлецький характеризував “провізоричний літературний язык” галицьких русофілів як “найчудеснішу мозаїку всіх живих, мертвих і ще ненароджених слов’янських язиків”[37,с.62]. Дослідник І. Лисяк-Рудницький називає язычіє “макаронічною мовою”[73,с.427].
Традиціоналістський світогляд зумовлював ревний захист русофілами етимологічного правопису. Їм здавалось, що відмова від нього і перехід на фонетику зламає історичну традицію, буде невиправданим відреченням від історично-культурних надбань. “Мы ниодречемся нашего класического языка съ его правописею, бо онъ есть дорогое сокровище и достояние отець нашихъ, основою нашего народного бытія,” – наголошував