ще раз ствердила що Польща є тільки військовим окупантом Галичини, суверенітет якої залишається в розпорядженні держав Антанти [26, c.185]. 27 серпня Генеральна Асамблея Ліги Націй "висловила побажання, щоб Рада Ліги Націй звернула увагу головних Союзних і Об'єднаних держав на своєчасність врегулювання найближчим часом юридичного становища Східної Галичини [15,c.83]. Польський уряд спробував звести обговорення східно-галицької проблеми до інформації (повідомлення) про становище в цьому краю, однак, під тиском англійського представництва комісії Польща погодилася з пропозицією, щоб Рада Ліги Націй звернула увагу союзних держав на необхідність врегулювати найближчим часом юридичний статус Галичини. 2 жовтня 1921 року Рада Ліги Націй затвердила текст ноти, яка була надіслана урядам великих держав. Нота наголошувала на тому, що Польща являється і надалі тільки тимчасовим військовим окупантом Східної Галичини, а "сувереном" її і надалі залишаються союзні держави.
Таким чином, все це значною мірою підривало міжнародні позиції Польщі і послаблювало її внутрішньополітичне становище, зокрема на українських землях. В такій ситуації Польща перейшла до оборонної позиції в цьому питанні, намагаючись виграти час.
На думку українського політичного діяча І.Лисяка-Рудницького, Ризький договір 1921 року нагадував Андрусівську угоду 1667 року, оскільки вона означала поділ України між Росією і Польщею [9, c.65]. 18 березня 1922 року в Генуї мала бути скликана міжнародна конференція великих держав. Тут мали в основному розглядатись економічні та фінансові питання. Але в процесі підготовки конференції окремі держави намагалися висунути на переговори ще й міжнародні політичні проблеми. Так, українська національна рада 8 травня 1922 року надіслала ноту Міжнародній конференції в Генуї, в якій домагалась припинення винищення "національної більшості" у Східній Галичині, що становило загрозу миру в усій Європі, і вимагала відновлення суверенітету. Під час обговорення ноти Ллойд Джордж наголосив, що "три чверті населення Східної Галичини є української народності і вони того походження, мають ту саму мову, ту саму релігію, що мешканці України, а поляки тримають цей край лише завдяки збройній силі", що "Польща окупує цей край проти волі населення" [16, c.83].
Тому, польський уряд робив поспішні кроки для того, щоб питання Східної Галичини не обговорювалось на конференції. Треба зазначити, що в урядових колах вперте офіційно почали говорити про автономію для Східної Галичини [23, c.57]. Щодо позиції інших держав, то вони були різними. Так, французький уряд підтвердив свою позицію, де він підтримував Польщу в питанні східних кордонів, але висловив сумнів в успішному розв'язанні цих проблем на Генуезькій конференції. Польща усвідомлювала наслідки конференції зосередила свої зусилля на тому, щоб у Генуї не допустити обговорення цієї проблеми і питання про Східну Галичину взагалі [14, c.135]. Адже виявилось, що за винятком Франції, Румунії, Чехословаччини, Латвії східні кордони Польщі не одержали потрібної підтримки інших європейських держав.
Завдяки цьому могло порушитись не тільки питання про Східну Галичину, а й проблеми східних кордонів, які ще не одержали міжнародного визнання. Щодо Англії, то вона підтримала прохання уряду ЗУНР і 10 травня 1922 року виступила на засіданні Політичної комісії з пропозицією включити до порядку денного засідань на Генуезької конференції питання про міжнародний статус Східної Галичини [26, c.115]. Однак, жодного рішення на захист українського народу, так і не було прийнято. Генеральна Асамблея Ліги Націй, що розглядала це питання 22 вересня 1922 року, теж не змінила статус Східної Галичини [21, c.49].
Отже, як бачимо, доля Східної Галичини не була визначена і на Генуезькій конференції, посилювало загострення польсько-українських стосунків. Польський уряд усвідомлюючи серйозну небезпеку подальшого збереження невизначеного міжнародного статусу Східної Галичини, почав шукати найбільш дійових засобів, щоб прискорити анексію загарбаних українських земель [20,c.158]. Це знайшли своє втілення в урядовому проекті так званої "воєводської автономії" [24,с.78]. Згідно з цим проектом автономію мали отримати лише окремі воєводства, а саме Львівське, Станіславське і Тернопільське. Формально кожне з них мало свої сеймики, які могли приймати самостійне рішення. Насправді, всі рішення воєводських сеймиків набували чинності тільки після їх затвердження главою Польщі або воєводою – представником польського уряду [7, c.36].
26 вересня 1922 року сейм ухвалив компромісний проект "воєводської автономії", згідно з яким ''воєводське самоуправління'' стосується не тільки трьох воєводств, а й відноситься до цілої держави" [21, с. 48].
Треба зазначити, що в середині самої Польщі були непорозуміння, щодо питання про Східну Галичину. Так, партії ліводемократичного спрямування – Польська партія соціалістична (ППС) та Польська народна партія "Визволення'' (ПНП-В) – пропонували концепцію державної асиміляції, спрямовану на забезпечення українській меншині повного рівноправ'я та свободи національного, економічного й культурного розвитку з метою прив'язання її до платформи Польської державності. Ця програма передбачала отримання санкції Антанти на володіння Східною Галичиною за допомогою добровільної згоди українського населення [12, с.87].
Так, з'єднання західноукраїнських земель з Польською державою передбачалось здійснити не шляхом примусу, але шляхом добровільного співробітництва. Запорукою успіху такого курсу національної політики вважалися федеративний устрій держави та територіальна автономія для регіонів з українською більшістю [12, с.106].
Перед прийняттям даного закону сеймом 26 вересня 1922 року лідер ПНП-В М. Недзялковський критикував закладені у проекті наміри ендеків асимілювати українське населення, так висловлюючись з даного приводу: "Народ на тій стадії розвитку, що український, не дасть повернути себе назад і зробити себе частиною польського суспільства. Проблема полягає в тому, що український народ в кордонах Речі Посполитої треба з’єднати з нею не багнетом, а сердечною прив'язаністю…" [12, с.107].
Згідно з поданим проектом