У Східній Галичині пропонувалось створити законодавчий орган – краєвий сейм, у функції якого повинно входити формування адміністрації – краєвої ради. Постійним представником польського уряду в автономії мав бути державний підсекретар для справ Східної Галичини [11, с.123].

У ході обговорення проекту східногалицької автономії виявилися різні погляди соціалістів на цю проблему, передусім за регіональною ознакою. Східно-галицька окружна організація ППС, ідеологія якої формувалася в умовах постійного протистояння, негативно поставилася до проекту М.Недзялковського, пропонуючи альтернативне розв’язання у формі воєводського самоуправління чи культурно-національної автономії.

Особливо гостру критику проект територіальної автономії викликав з боку представників націоналістичного табору, які оцінювали цей акт як такий, що сприяє посиленню сепаратистських тенденцій [11, с.124].

Помірковані партії правоцентристського табору загалом погоджувалися з необхідністю автономістського розв'язання українського питання. Так, ПНП піддала критиці проект територіальної автономії. Національна робітнича партія (НРП) у прийнятій 4-6 вересня 1921 року програмі рекомендувала національно-культурну автономію.

Національно-державна унія (НДУ) виступила за надання широкої автономії Східної Галичини при одночасному вилученні з неї Львівського воєводства.

Щодо партії демократичного крила, то вони голосували проти прийняття спотвореного поправками націоналістів закону про воєводське самоуправління [8, c.263]. Адже як відомо цей закон ухвалено 26 вересня 1922 року голосами депутатів правоцентристського табору.

Таким чином, у процесі прийняття закону про автономію Східної Галичини відбулось поступове відштовхування конструктивних положень проекту територіальної автономії, який запропонував М. Недзялковський, а українофільсько налаштовані політики ППС практично були усунені від безпосередньої розробки законопроекту.

У кінцевому підсумку під впливом націоналістичних сил було зрівняно адміністративно-політичний статус Східної Галичини з іншими регіонами Польщі та знівельовано права української більшості [12, с.107].

Отже, модифікований закон про воєводське самоуправління, ухвалений Установчим сеймом 26 вересня 1922 року, не задовольняв ні польську, ні українську сторону, і послужив формальним приводом для санкціонування Радою послів польської анексії західноукраїнських земель.

Як відомо, після розгрому Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Польща вважалася тимчасовим окупантом Східної Галичини до остаточного вирішення її долі державами Антанти.

Незважаючи на це, в 1922 році польський уряд вирішив провести вибори до сейму та сенату не тільки на етнічній території Польщі, й на окупованих землях, прагнучи поставити Антанту перед доконаним фактом і переконати світ, що населення цього регіону добровільно визнає його владу [13, с.72]. Що стосується політичних партій до вирішення української проблеми, то питання стояло наступним чином.

Польські політичні партії і табори стосовно українського питання, висловлювались дуже вороже, хоча на етапі становлення Другої Речі Посполитої у Польській партійно-політичній системі згідно з пропагованими концепціями курсу в українському питанні викристалізувалося три основні табори: правоцентристський, ліводемократичний, і ліворадикальний.

Націоналістичні партії – Національно-демократична партія, Народно-національний союз /ННС/, Християнсько-національна партія праці /ХНПП/ та інші, виходячи з ідеології суспільного дарвінізму, заперечували перспективи української державності, висували інкорпораційну програму та домагалися проведення політики національної асиміляції української меншини.

Помірковані партії правоцентристського табору, до яких належали Польська народна партія "П’яст" /ПНП-П/ і ліберально-консервативні угрупування – Партія національної правиці /ПНП/, Християнсько-національна партія /ХНП/, Християнсько-національна землеробська партія /ХНЗП/ підтримували синтез інкорпораційної і федералістської програми, однак у теорії виступали за державну асиміляцію.

Протилежність типових інтересів консерваторів і людовців та зацікавленість у партнерстві з ендецією зумовили домінування націоналістичних партій у правоцентристському таборі. Ліводемократичні партії – Польська партія соціалістична /ППС/, Польська народна партія "Визволення'' /ПНП-В/, Польська народна партія "Лівиця'' /ПНП-Л/ виступали за утворення федеративного союзу з Українською Народною Республікою та ведення політики державної асиміляції щодо української меншини з метою прив’язання її до платформи польської державності і спрямування українського національне визвольного руху в антиросійське русло [11, с.122].

Ліворадикальний табір – Комуністична робітнича партія Польщі /КРПП/, Польська партія соціалістична "Опозиція" /ППС-О/ до 1923 року практично не розробив ідеології у національному питанні.

Отже, основна боротьба стосовно політичного курсу в українській проблемі велася між правоцентристським і ліводемократичним табором.

Треба зазначити, що польська політика в даному плані до 1923 року зосереджувалась навколо проблеми юридичного визнання Антантою фактичних східних кордонів та польського суверенітету у Східній Галичині.

Досягнення санкції Антанти на анексію українських земель націоналістичні партії вбачали у реалізації тактики довершених фактів, тобто форсованої уніфікації національних окраїн. Методами цієї політики служили колонізація, переслідування українського національно-визвольного руху та колонізаційний тиск.

Підсумовуючи вище сказане, слід зазначити, що основним змістом суспільно-політичного життя галицьких українців у 1919-1923 роках була боротьба проти польського окупаційного режиму, за відновлення української державності.

В цьому руслі розгорталась діяльність закордонного і крайового політичного проводів. Якщо еміграційний державний центр узалежнював позитивне вирішення долі Галичини від міжнародних чинників, то крайові політичні структури в особі Міжпартійної ради, політичних партій та організацій зосередили основну увагу на організації боротьби проти окупаційної влади, створення умов усамостійненого національного існування.

Окрім внутрішніх протиріч спричинених поліваріантністю орієнтацій та державницьких концепцій в цілому галицько-українське суспільство, його державні та політичні структури,

назовні демонстрували сконсолідованість навколо ідеї боротьби за відновлення української державності. Однак це не входило в плани великих держав Європи, які, присвоїли собі право суверена, після тривалого зволікання, віддали Галичину під владу Польщі.

РОЗДІЛ 2

ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ ЩОДО УКРАЇНЦІВ

ГАЛИЧИНИ 1926-1939РР.

Новий етап в політиці щодо українців Галичини розпочався після травневого 1926 року перевороту в Польщі та встановлення режиму “санації“, ядро якої складали ідейні соратники Ю. Пілсудського.

Прийшовши до влади, пілсудчики прагнули “оздоровлення” політичного та економічного клімату в державі, що передбачало й поліпшення відносин у сфері національної політики. Оточення Ю. Пілсудського у переломний для ІІ Речі Посполитої момент не могло