Так, виступаючи з парламентської трибуни, український політик В.Мудрий пояснював: “Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною пропастю між обома народами Польщі…[4, с.1]. У свою чергу прем’єр уряду Косцяловський стверджував:”…докладу всіх зусиль, щоби та нормалізація причинилася до того, щоб оперти відносини на тривкому довір’ї”[10, с.219].

Все ж таки частина правлячого табору, очолювана Генеральним інспектором збройних сил (ГІЗС) Польщі Е. Ридз-Смігли та міністром військових справ Т. Каспжицьким, негативно реагувала на будь-які спроби порозуміння з українцями і, захопивши владу в державі після відставки В.Славека, проводила заходи щодо утвердження польського елементу у всіх ділянках політичного, економічного і культурного життя Галичини.

У цьому плані значного розмаху набула акція так званої “шляхти загродової”. Її розпочали військові у прикордонних повітах Львівського воєводства під приводом реполонізації сотень тисяч польських шляхтичів, які нібито були насильно українізовані після поділів Речі Посполитої. Шляхту “відкривали” на кордонах з Румунією, Литвою, СРСР. Не маючи фінансової можливості зміцнити ці важливі для обороноздатності держави території польськими колоністами і не довіряючи лояльності місцевого українського населення, військові вирішили застосувати цей новий метод в національній політиці. На 1936 рік шляхетські акції поширилися на повіти Львівського і Станіславського воєводства. Загалом на східних окраїнах ІІ Речі Посполитої організатори налічували від 800 тис. до 1 млн. чол. новоявлених шляхтичів. Це становило близько 20% від загальної кількості українців в Польщі. Розділення українців за становою ознакою і заперечення існування у них шляхетської верстви стало спробою доказати неповноцінність українського суспільства [18, с.294].

Однак польська сторона не бажала іти на порозуміння з українцями. Весь хід наступних подій засвідчив, що польські шовіністичні кола не рахувалися із запитами українців. Продовжуються чинити погроми українських установ, а на початку 1939 року кабінет міністрів Польщі підготував план ліквідації української проблеми.

Запланована у січні 1939 року акція “зміцнення польського елементу” стосувалася основних земель Східної Галичини. Таким чином, на всій території Західної України продовжувала втілюватись в життя політика полонізації.

Проголошені урядом Польщі на 1939-1940 рр. акції викликали тривогу відділу безпеки МВС. В одному з його директив зазначалося, що: “…реалізація директив, представлених у проекті ухвал Ради Міністрів, котрі без сумніву виходять за рамки нормальної політики, потягнуть за собою контракцію зі сторони антидержавних і відцентрових елементів, до яких належить застосувати засоби безпеки”[30, c.169].

Щоб справитися з можливими виступами українців планувалось збільшити кількість поліції. Для здійснення плану по “зміцненню польськості“ були задіяні міністерства, воєводські уряди, парамілітарні та громадські організації.

У 30-ті роки ХХст. за панування Польщі в Галичині освіта продовжувала знаходитись у складному становищі. Розглядаючи школу як важливий засіб полонізації українців, офіційна польська влада звертала увагу на потребу організації реальної опіки над дітьми дошкільного віку. На зростання активності в галузі творення нового типу українських дошкільних закладів польський уряд негайно відгукнувся розпорядженням президента Речі Посполитої від 22 квітня 1927 року, згідно з якими контроль за діяльністю дитячих садків покладався на первинну інституцію адміністративної влади – повітові староства, відомі своїми великодержавними настроями і діями[54, c.43]. Перші ознаки їх майбутнього шовіністичного курсу з’явилися вже в 1929 році, коли Жидачівське староство (Львівщина) за два тижні до завершення терміну дії “розв’язало… дитячий садок буцімто за протидержавний рух у вихованні діток”[5, с.3].

Однак, найбільш яскраво цей рух проявився після реформи шкільництва в Польщі, започаткованої законом від 11 березня 1932 року.

Вивчення документів реформ переконує, що стосовно освіти й виховання дітей національних меншин, вони носили дискримінаційний характер. Залишаючись у питаннях мови навчання на позиціях закону від 1924 року, новий уряд у питаннях щодо шкільництва утверджував суто польський характер державних постійно діючих дошкільних закладів і тим самим закріплював тенденцію до їх поширення на українських землях. Подальший розвиток приватних національних інституцій дошкільного виховання цього типу обмежували вимоги щодо їх курсів: вони мали готуватися у спеціальних 4-річних семінаріях або 2-річних ліцеях [27, c.173]. Подібних українських навчальних закладів в Польщі не було. За таких обставин національні культурно-освітні й педагогічні товариства зосередили свою увагу на вдосконаленні виховної діяльності сезонних дитячих садків, які не підлягали приписам шкільного законодавства 1932 року. Уже в 1931 році їх кількість зросла у 24 рази і налічувала 314 установ[77, c.179].

Зміст діяльності сезонних дошкільних інституцій все більше переконував адміністративну владу в тому, що дитячі садки – це виховні заклади, які своїм впливом будять національну свідомість дітей, синять шкоду вихованню послушних громадян Польщі.

Отже, громадська опіка над дітьми дошкільного віку стала розглядатись як політична діяльність. Почалось переслідування та обмеження в дитячих садках. Утиску в правах надалі зазнавали й українські середні школи – державні та приватні.

Боячись вибуху загальної непокори українці, президент у 1930 році видав розпорядження, яким передбачалося право на зміну мови викладання не раніше, ніж через 7 років після плебісциту. Підтвердженням того, що політика “нормалізації” не передбачила поліпшення становища української освіти, стало проведення шкільного плебісциту 1937 року. Польські державні органи розглядали його не тільки як освітній захід. Вперше поряд з участю поліції активну роботу проводило військове міністерство. Як і в ході проведення попередніх плебісцитів, польські урядовці намагалися створювати різноманітні перешкоди для українського населення під час внесення декларацій за мову