Коріння генеалогічного дерева родини Шухевичів бере свій початок в селі Раківці, що на Городенківщині, Івано-Франківської області, понад 160 років тому. Воно починається від пароха Євстахія, син якого Осиф у 1841 році перебрав парохію в сусідньому селі Тишківцях.

Роман народився 30 червня 1907 року на Львівщині. Потім деякий час Шухевичі жили в Краковці.

З Краковця Осип (1879-1948) та Євгенія (1883-1958) Шухевичі разом з синами Романом та Юрієм у 1914 році переїхали до Кам’янки Струмилової, де батькові Романа запропонували посаду повітового судді. У 1919 році батька Романа заарештували, а після ув’язнення Осип Шухевич згодом вийшов на пенсію і переїхав з сім’єю до Львова. Його сини Роман та Юрій продовжували навчання у Львівській академічній гімназії.

Перший військовий вишкіл Романа Шухевича пройшов під керівництвом колишнього воїна Української Галицької Армії Миколи Дужого, який пізніше діяв у головному штабі УПА.

У 1938-1939 роках Роман Шухевич був мужнім захисником Карпатської України (його псевдонім тоді був “чотар Щука”). Він тоді разом з полковником Михайлом Колодзінським та Зеноном Коссаком очолював Головний Штаб “Карпатської Січі”. У війні з Угорщиною загинуло 5 тисяч українців і Карпатська Україна тоді не перемогла.

Навесні 1943 р. УПА керує трійка: Роман Шухевич – галичанин, Ростислав Волошин – вихідець з Волині та Йосип Позичанюк – з Наддніпрянщини.

Роман Шухевич був одружений і мав двох дітей – сина Юрка і дочку Марію. Він дуже любив свою сім’ю, страждав від усвідомлення того, що через обраний ним шлях боротьби дружина Наталя зазнає прикрощів і поневірянь. Нерозтрачену любов до сина і дочки переносив на чужих дітей, які зустрічалися в колі його друзів.

Якось дізнавшись, що Юрко втік з дитячого будинку і розшукує його, Шухевич, сидячи біля лісного вогнища, дуже розхвилювався, закрив очі руками й повалився на землю. Зв’язкова Галина Дидик, яка була поблизу, раптом почула, як він прошепотів “Мій син… мій син…”. Та вже через хвилину вояки знову бачили комадира зібраним, вольовим…”.

Авторитет генерала Тараса Чупринки в УПА був надзвичайно високим, бійці і командири чітко виконували його накази. Головнокомандуючий гордився ними, радів з того, що йому, як він казав, “довелося очолювати ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України”.

Помер Роман Шухевич-Тур 5 березня 1950 року в с. Білогорща біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя (нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і Золотим Хрестом Бойової Заслуги І класу).

Про бойову операцію по захопленню Головнокомандуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича йдеться у “цілком таємній” довідці українських чекістів своєму московському начальству – вих. № 19/130 Міністерства державної безпеки УРСР від 28 жовтня 1952 р. Очолював операцію генерал-лейтенант НКВС П.Судоплатов, заступником якого був В.Дроздов.

Точне місце поховання Романа Шухевича невідоме. Цей славний лицар ідеї і чину, як його назвала Марія Галенко в своїй однойменній статті, заслуговує на велику шану, адже він боровся за Незалежну Україну як справжній патріот. І, як було написано у виданні закордонних частин ОУН “Сурма”: “Смерть Головного Командира не послабила цілої боротьби, лише зробила її більш завзятою”.

Продовжуючи тему славних бійців і командирів хочу ще коротко написати про Гонту, командира відділу “Рисі”, який був відомий як дуже ідейний старшина УПА. Повстанці цінували його чесність, хоробрість та батьківську опіку. Про його хоробрість і любов до вояків свідчить такий епізод.

Відділ “Рисі”, повернувшись із рейсу на Закарпатську Україну, зупинився в с. Липовцях. Одержавши від розвідки відомість, що в с. Ясені більшовиків немає, відділ наблизився до села. Сотенний Гонта наказав відділові затриматися в лісі, а сам із ройовим Левом та одним стрільцем пішов перевіряти крайні хати села. Коли повстанці наблизилися до крайніх хат, то на них посипалися скорострільні кулі, від яких ройовий Лев упав убитий, а стрілець був поранений. Сотенний Гонта, незважаючи на велику небезпеку (5 метрів за ним були більшовики), взяв пораненого стрільця на плечі та виніс до відділу в ліс.

А легендарний Бей, командир відділу “Хортиця”, в бою був завжди попереду. З усіх командирів УПА він був найбільше разів поранений. За великі бойові заслуги його було відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення.

За нікого битися не будем,

До нікого в найми не підем.

За Україну вільну, самостійну

Свої буйні голови кладем.

(З пісні вояків УПА)

Систематичні бойові дії УПА розгорнула наприкінці 1942 – на початку 1943 р. В її складі вже були добре навчені та озброєні загони, здатні виконувати складні завдання. До речі, до складу вояків УПА входили люди з різних верств суспільства: селяни, робітники, інтелігенція.

Українська молодь, не бажаючи служити чужій імперії, добровільно вступала до лав УПА; щоб не бути підданою тоталітарній системі утікала в ліси, чинила опір цій владі у багатьох містах і селах України.

Спеціальні підрозділи НКВС прочісували ліси, розшукували криївки, знищували “ворогів народу”. Українських юнаків примусово забирали до Червоної армії, де, виконуючи радянський “інтернаціональний обов’язок”, вони масово гинули на полях боїв далеко за межами України.

Боїв повстанців з енкаведистами було багато. Перший великий бій УПА провела 7 лютого 1943 р., захопивши Володимир та звільнивши в’язнів з тюрми. А потім бої з німцями, в яких УПА зайняла міста й містечка: Степань, Топорівці, Людвипіль, Деражне, Олика, Цуман, Горохів, Крем’янець, Дубно, Ковель, Луцьк, Рівне,