Реферат на тему:

Історіографія Зовнішньої політики Директорії

ЗМІСТ

Вступ

1. Система зовнішньополітичного інформування в період Директорії:

нове бачення

2. Участь Директорії УНР на Паризькій мирній конференції в оцінках зарубіжної та вітчизняної історіографії

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

1. Актуальність. Світова суспільно-політична думка завжди справляла на міжнародну політику величезний вплив. В сучасних умовах ця тенденція значно посилилась і продовжує посилюватись. Міжнародна державна політика була і залишається надійним фактором зміцнення довіри і взаєморозуміння у стосунках суб'єктів міжнародних відносин.

Не доводиться забувати окремо і про таку функцію зовнішньої політики, як спростування тенденційних, іноді просто перекручених відомостей, котрі продукуються відвертими нашими недоброзичливцями з метою створити негативний імідж нашої держави за кордоном.

Започатковуючи сьогодні міжнародну діяльність на сучасних чинниках, не варто уникати наукового аналізу існуючого досвіду взаємовідносин України з навколишнім світом. Історія може дати багато повчального у цьому плані.

Зокрема, на думку автора, заслуговує на увагу проблема історіографії зовнішньої політики Директорії УHP.

Досі не існує синтетичних чи спеціальних праць з тематики зовнішньо-політичного курсу Директорії УHP.

У радянський період панував односторонній підхід до висвітлення визвольних змагань. Сім десятиліть замовчувалися, перекручувалися або й навіть спотворювалися історичні факти, які розходилися з офіційною концепцією "славних здобутків і перемог". Десятиліттями тяжів над дослідниками метод соціального замовлення, котрий свого часу влучно охарактеризував відомий російський філософ Г.П. Федотові "Історик отримує свої схеми готовими з якихось комітетів: йому залишається сумлінно і компетентно вишивати візерунки". Тому не дивно, що зовнішню політику УHP, як і в цілому діяльність урядів УНР, розглядали як антинародну і буржуазну. У зв'язку із цим історія становлення української дипломатії потребує переосмислення, глибокого вивчення її конкретно-історичних обставин.

2. Об'єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки. З огляду на таку актуальність проблеми автор даної роботи обрав об'єктом свого дослідження історіографію зовнішньої політики УНР. Предметом дослідження являються причини і фактори, що зумовили характер висвітлення зовнішньої політики Директорії УНР, становлення її зовнішньо-політичної служби (зокрема інформаційна політика), спроба добитися визнання УНР на Паризькій мирній конференції.

Розпочинаючи розгляд визначеної теми з часу утворення Директорії УНР, автор намагався поєднати проблемність з принципом хронологічної послідовності викладу. З огляду на предмет дослідження, його хронологічні рамки охоплюють значний відрізок часу: к. 1918-1998 pp.

3. Мета дослідження. Досліджуючи вказану проблему автор поставив собі за

мету висвітлити найважливіші, на його думку, аспекти історіографії зовнішньої політики Директорії УНР, визначення ролі міжнародної діяльності молодої української республіки у процесі державотворення України на початку XX ст., утвердження України як рівноправного партнера на світовій арені.

4.Джерела та історіографія.

Для вирішення поставлених завдань і мети автор використав певну джерельну базу. Корпус джерел, де проблеми деяких аспектів зовнішньої політики Директорії є досить значний за чисельністю, тому автор намагався виділити окремі групи джерел.

Першу групу складають архівні джерела, які вводяться автором в науковий обіг вперше. Це фонди Центрального Державного Архіву Вищих Органів Державної Влади і Державного Управління України (ЦДАВО)

1. Система зовнішньополітичного інформування в часи Директорії: нове бачення

Основні завдання міжнародної політики Директорії УНР випливали з необхідності забезпечення сприятливих умов для державного будівництва, пошуки військово-політичних союзників у війнах проти більшовицької Росії, "білого руху" та інших ворогів української державності.

Надзвичайно важливим чинником зовнішньої політики було і те, що період існування Директорії УНР збігся з активною фазою процесу післявоєнного врегулювання в Європі.

З перших днів існування Директорія заявила про миролюбний характер своєї зовнішньої політики, намір будувати її на цивілізованих засадах і загальновизнаних нормах міжнародного права. У зверненні Директорії від 28 грудня 1918р. "До народів всього світу та їх правительств" йшлося:

"Директорія від імені Народної Республіки України приносить братній привіт всім народам світу і їх урядам, і бажає жити в добрій, дружній згоді з ними. Всі міжнародні зобов'язання, всі вимоги міжнародного права, являються обов'язковими для України, і спадщина бувшої Росії в міжнародних стосунках, пропорційно силам України, переходить до останньої. В момент свого визволення український народ, керуючись ідеалами всесвітнього братерства народів..., прямує до дружби і приязні зо всіма своїми близькими та далекими сусідами, спираючись на принципи самовизначення народів [1, арк. 5].

Миролюбний характер зовнішньої політики УНР підкреслив Універсал Трудового Конгресу від 28 січня 1919 p.: "Конгрес Трудового народу України заявляє перед усім світом, що Український Народ бажає миру з усіма народами і не має думки забирати під свою власність чужі землі, але не допустить ніяких замахів від якої б не було держави на цілість, самостійність і незалежність України [46, С. 95].

2. Участь Директорії УНР на Паризькій мирній

конференції.

Розв'язання завдань, що стояли перед українською дипломатією в Парижі ускладнювалося негативним в цілому ставленням провідних західних держав до суверенної УНР. Згадані держави, особливо Франція, свою політику щодо Східної Європи орієнтували на відновлення "єдиної Росії". Країни Антанти прагнули до створення за рахунок частини українських і білоруських земель "Великої Польщі" як головного компонента антирадянської "Малої Антанти" із східноєвропейських країн. "Здавалося, що весь культурний світ, особливо держави Антанти, - писалося в посланні голови уряду УНР Б. Мартоса до президента Паризької конференції від 27 червня 1919 p., - які проголосили право народів на самовизначення, підтримають морально і матеріально Директорію УНР. Але напревеликий жаль і на диво демократії усього світу, Антанта, вважаючи наклепи ворогів України, російських та польських імпералістів, замовчує справу визнання суверенних прав українського народу..." [6, С. 41].

В аналогічних