Історія України у ХVIII ст

Правобережжя і Галичина у ХVIII ст.

2. Гайдамаччина

3. Коліївщина

4. Опришківщина

ПРАВОБЕРЕЖЖЯ І ГАЛИЧИНА У XVIII ст.

Правобережжя України, про яке завжди пам'ятали кращі представники українського народу і його вожді, після зриву Мазепи виявилося ізольованим від Гетьманщини. До цього спрямовувалася і політика Росії та Польщі. Польські магнати на "кресах", які переважно походили з давніх українських родів — Вишневецькі, Потоцькі, Любомирські, Чарторийські, Яблоновські, Браницькі — розширювали свої володіння і намагалися захопити у свої руки управління всім життям країни. Саме вони були провідниками політики полонізації й латинізації місцевого населення. Протистояти їм не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, міщанство й православне духовенство ще в середині XVII ст. зосередили свої зусилля на піднесенні київського культурного центру або пішли з Хмельницьким, Дорошенком, потім допомагали Палієві. Втім, православна церква і її ієрархи від часів Могили зосередилися на суто церковних справах, не виявляючи хисту до керівництва всім національним рухом. Цей застій дав змогу краще організованому греко-католицькому духовенству протягом другої половини XVII ст. утвердитися на Холмщині, Волині, Поліссі.

1700 р. видатний релігійний діяч Галичини Й. Шумлянський, який підтримував стосунки з королем Я. Собеським, гетьманами П. Дорошенком та І. Мазепою, перевів на унію Львівську єпархію. Уніатська церква, проводячи періодичні візитації парафій, дбала як про матеріальне, так і про культурне піднесення церкви, засновувала школи, провела реорганізацію монастирів. 1720 р. собор у Замості здійснив внутрішню реорганізацію всієї церковної структури. Василіанський орден надзвичайно активно займався справами освіти й книговидання. Завдяки цьому греко-католицька церква на західноукраїнських землях стала єдиним можливим осередком українського життя. Та все ж розрив між вищими, культурними верствами українського суспільства й низами все зростав. Польська мова у XVIII ст. стала урядовою навіть на Київщині й Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали школах.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявилася під час Гайдамаччини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до "панів" залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав у своїх рядах незаможних селян-втікачів, найманих робітників з ґуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії, застосовувала репресії проти запорожців, коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків, заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники. Все це загострювало взаємну ворожість.

Перший великий вибух стався 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа II призвела до російської інтервенції. Разом з російськими у Польщу вступили й українські козацькі полки. Це породило в місцевому селянстві надію на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На Поділлі рух очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан. Небавом він мав уже цілий полк повстанців, оголошуючи всім, що дістав указ від цариці нищити поляків і жидів. Початкове Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони доходили до околиць Кам'янця і Львова. Але влітку 1734 р. царські війська здобули Гданськ, С. Лещинський утік з Польщі і на престол сів ставленик Росії Август III. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Гриви, отаманів Гната Голого, Медвідя, Харка здобували містечка й замки, а часом і більші міста, такі, як Чигирин і Крилів.

Новий спалах повстання припав на 1750 p., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанці зуміли захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів, але ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали якоїсь організації, діяли без плану, і повстання згасло, не принісши відчутних результатів селянам.

Найвідомішим виступом гайдамаків було повстання 1768 p., відоме як Коліївщина. Його спричинили кілька факторів. Південна Київщина, де зародилася Коліївщина, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя, тому селяни тут довше користувалися свободою від панщинних повинностей. До того ж саме панське господарство переживало непевні часи перенесення збіжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря. Значний вплив на селян мала і близькість вільного Запоріжжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував нові й нові села.

Водночас на півдні Київщини загострилися релігійні стосунки. Уніатський митрополит Ф. Володкович, який з 1762 р. перебував у Радомишлі, активно повів наступ на православну церкву, ієрархи якої перебували за кордоном Польщі, у Переяславі. Уніатське духовенство намагалося