Після визнання Антантою анексії Східної Галичини юридич-не становище українських земель австро-угорської і російської спадщини у складі Польщі зрівнялося. Під тиском Комінтерну КПЗУ змушена була увійти до Компартії Польщі. Незважаючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х pp.), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягли на зламі 20 — 30-х pp., коли Польща переживала економічну кризу. Щоб ви-користовувати легальні форми боротьби, керівництво КПЗУ ут-ворило більш широку й аморфну організацію — Українське се-лянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм протести селянських мас проти податкового гноблення, яке в умовах кризи ставало не-стерпним. Селяни підпалювали садиби поміщиків і осадників-колоністів, руйнували лінії зв'язку, нападали на поліцейські пости. У Львівському, Станіславському, Тернопільському і Во-линському воєводствах комуністи підняли їх на збройну бо-ротьбу. Секретар ЦК Компартії Польщі Є. Ленський не без

задоволення зазначив, що у цих виступах «уперше за кілька років виявилися елементи громадянської війни».

Кульмінацією селянського руху стало Ліське повстання у че-рвні-липні 1932 р. У ньому взяли участь понад ЗО тис. селян Ліського, Сокальського, Турківського і Добромильського повітів. Армія і поліція жорстоко розправилися з повстанцями. Подібні розправи уряд називав пацифікацією (умиротворенням). Вони на-були міжнародного розголосу і викликали протести у Лізі Націй.

У другій половині 30-х pp. вплив КПЗУ зменшився. Поль-ським властям, які у 1934 р. створили концтабір у Березі Кар-тузькій, головним чином для комуністів, несподівано «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукра-їнських комуністів було заарештовано і загинуло у сталінських концтаборах. У 1938 р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі і в її складі — КПЗУ.

Серед більш ніж десятка українських партій найвпливові-шим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Це політичне угруповання утворилося у 1925 р. у ре-зультаті об'єднання Трудової партії та ряду невеликих партій і груп. УНДО було спадкоємцем провідної української партії початку XX ст.— національно-демократичної. Його лідери — С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. прагнули дотриму-ватися поміркованої позиції. Проте вкрай шовіністична полі-тика урядових кіл, екстремістські гасла комуністів та україн-ських націоналістів змушували їх діяти більш наступально.

У липні 1925 р. УНДО прийняло політичну програму, в якій чітко висловилося за єднання українців у боротьбі з асиміля-ційною політикою держави. У цьому документі вказувалося: «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Ук-раїнське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладатиме до вдер-жання і розбудови одноцілого національного фронту».

Західноукраїнська громадськість щиро вітала успіхи у роз-витку національної культури в УСРР, досягнуті під час укра-їнізації. Не визнаючи ні комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у громадсько-політичному житті, УНДО припускало можливість возз'єднання у майбутньому західноукраїнських зе-мель з радянською Україною.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжу-валося посиленням судової і поліцейської сваволі, від якої най-більше страждали українці. Керівництво УНДО в цій ситуації вирішило обрати нову тактику щодо властей — а саме вимогу територіальної автономії для Західної України. Репресії у ра-дянській Україні зробили неактуальним гасло возз'єднання. Ідея автономії в Польській державі розглядалася як основа для нормалізації польсько-українських відносин.

В умовах зростаючої загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли для компромісу з національного питання. Польський уряд пообіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО — антиурядову політику. У вересні 1935 р. в Польщі відбулися чергові парламентські вибори, і від УНДО було обрано 13 депутатів і 4 сенатори. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого було обрано віце-маршалком (заступником го-лови) сейму. Українські парламентарії підтримали внесені уря-дом закони щодо зміцнення національної безпеки. У відповідь польський уряд звільнив більшість українських в'язнів у Березі Картузькій і підготував закон про амністію політичних в'язнів. Українські кооперативи «Маслосоюз», «Сільський господар» та інші, існування яких ставало сумнівним через руйнівну еко-номічну політику уряду, несподівано отримали урядові кредити.

Від нормалізації відносин вигравали обидві сторони, але до-брої волі національних лідерів для успіху справи було недос-татньо. Місцеві чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними інтересами та уподобаннями. Під гаслом «зміцнення польськості на кресах» вони поводилися на українських землях як завойовники. Підтримувані місцевим польським населенням, особливо колоністами-осадниками, місцеві власті чинили насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині озброєні польські загони «Кракус» руйнували право-славні храми і змушували українців переходити у католицтво. Із 389 православних храмів, що існували на Волині до світової війни, зберігся тільки 51. ,

Становище греко-католицької церкви було кращим тому, що її права захищалися особливою угодою між Польщею і Ватиканом, укладеною в 1925р.

Однак греко-католицьких священиків карали за вживання української мови., (аж до ув'язнення).

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав український націоналізм. Оформлення цієї політичної течії почалося з утворення групою старшин ук-раїнського війська у 1920 р. Української військової організації (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби про-ти польської окупації. Організацію очолив командир українсь-ких січових стрільців Є. Коновалець.

Підпільна діяльність УВО полягала в саботажі, підкладанні бомб, експропріації грошей або майна державних установ і по-літичних убивствах. Першим терористичним актом був невда-лий замах на життя Ю. Пілсудського і