Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній за-лишалися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла у сі-чні—лютому 1929 р. у Відні, коли в Західній Україні почина-, лося піднесення соціальної боротьби. Разом з УВО її утворили.

студентські організації — «Асоціація української націоналіс-тичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подебради, Чехо-Словаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у но-вітній історії України.

Між Першою і Другою світовими війнами Європа стала аре-ною боротьби демократичних і тоталітарних сил. Перевага у цьому двобої була явно на боці тоталітаризму. Континент ставав червоно-коричневим. 3а відмінності праворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції а також у східноєвропейський кра-їнах спільним було те, ЩО вони робили ставку на націоналізм у найбільш екстремістських формах.

Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм (від слова чин, тобто дія, справа). Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові, як вважав Д. Донцов, попереднє покоління духовних лідерів на чолі з І. Франком і М. Грушевськнм, він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Вважалося, що демократична м'якотілість була причиною національної поразки і приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства і насильства.

Теоретичні підвалини інтегрального націоналізму не мали довершеності, властивої іншим тоталітарним доктринам, особ-ливо комунізму і нацизму. Власне, інтегральний націоналізм важко назвати "доктриною. Д. Донцов, а пізніше Д. Андрієвський, М. Сціборський та інші теоретики, які розвивали націо-налістичні ідеї після поразки національно-визвольного руху 1917 - 1920 pp., мало замислювалися над тим, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Надто ба-гато сил вони витрачати, щоб довести очевидну істину, що український народ має право на власну державність. За їх пе-реконаннями, Україна повинна була стати етнократичною дер-жавою на чолі з верховним провідником. Місце, яке посідав верховний провідник у цьому вченні, було тотожним становищу вождя у комуністів, дужче У Фашистів або фюрера у нацистів.

Подібно до комуністів і нацистів, українські націоналісти цієї доби не бачили будь-яких можливостей для існування в суспільстві політичних партій, крім власної. «Передавальними пасами» від ОУН до мас проголошувалися коаліції й виробничі ради, ство-рювані за місцем роботи а також профспілки. Оунівці визнавали свободу совісті і бажали відокремити церкву від держави. Разом з тим, на відміну від комуністів, вони докладали зусиль для підвищення ролі релігійних організацій у суспільстві і приділяли особливу увагу розвиткові Української національної церкви.

Український інтегральний націоналізм народився у червоно-коричневій Європі, тобто в тяжку для України добу. Він від-кинув гасла добросусідського співіснування, які пропагувалися найавторитетнішими ідеологами визвольного руху у ліберальному XIX ст. (М. Драгоманов), а також лідерами української революції початку XX ст. (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра). Натомість було відроджено гасло М. Міхновського: «Україна — для українців!». Щоправда, Д. Донцов пропонував замінити його на інше: «Українці для України!», яке було більш толерантне.

Свого природного союзника у боротьбі з державами-окупан-тами українські націоналісти вбачали в німецьких націоналіс-тах, які відчували приниження від поразки у світовій війні. Особливо симпатизували вони націонал-соціалістам. Перша зу-стріч Є. Коновальця з А. Гітлером відбулася уже в 1922 р. Штаб-квартиру УВО було переведено в Берлін.

Оунівці не переоцінювали індивідуального терору і вважали, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупацій-них структур. Разом з тим Коновалець та його підлеглі вважали індивідуальний терор корисним для досягнення поставлених ними цілей. Історія свідчить, що терор УВО—ОУН спрямову-вався не стільки проти зовнішнього, скільки проти внутріш-нього ворога, передусім проти тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом.

За 1921 —1939 pp. націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Жертвами стали 36 українців (з них тільки один комуніст), 25 поляків, один росіянин і один єврей. Найбільшого розголосу набули вбивства комісара львівської по-ліції Є. Чеховського, радянського дипломата невисокого рангу О. Майлова (помста за голодомор в Україні), міністра внутрішніх справ Б. Перацького (як відповідального за кампанію пацифікації) і директора української академічної гімназії у Львові І. Бабія. Вбивство І. Бабія викликало одностайне засудження української громади і катастрофічне позначилося на популярності ОУН. Та й взагалі оунівський терор сприймався у Західній Україні без ентузіазму. Ду-ховний лідер українців митрополит Андрей Шептицький в окремому пастир-ському листі осудив його, заявивши, що він не підриває польської держави, а чакликає зайві репресії на суспільство.

Прагнучи поширити свій вплив, ОУН у 30-ті pp. стала про-водити більш-менш масові вербування до своїх лав. Тому її чисельність перевищила 20 тис. членів, а кількість співчуваю-чих була набагато більшою. Однак масовий набір полегшив проникнення в ОУН поліцейським агентам. Після вбивства Пе-рацького у Березі Картузькій опинилися сотні оунівців, у тому числі весь галицький провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стець-ко, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Поширилися чутки, що поліція діставала інформацію від деяких членів закордон-ного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні і старими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати. По-ки на чолі ОУН стояв Є. Коновалець, це мало відбивалося на діях націоналістів. Вбивство чекістами у травні 1938 р. визна-ного