Розгортання партизанської боротьби здійснювалося через місцеві комуністичні осередки. Вони одержували зброю і кошти через територію радянської України. Комуністичні осередки на Буковині були об'єднані в Компартію Буковини, яка тривалий час входила безпосередньо в КП(б)У на правах автономної кра-йової організації. Компартія Бессарабії діяла як автономна кра-йова організація, підпорядкована безпосередньо ЦК РКП(б). У 1922 р. вона була номінальне підпорядкована Компартії Руму-нії, фактично ж залишалася під управлінням ЦК РКП(б). Ком-партію Буковини було визнано доцільним включити до складу Компартії Румунії тільки з 1926 р.

Збройні загони повстанців діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на поміщицькі маєтки, приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв'яз-ку. За 1918 — 1924 pp. відбулося понад 150 збройних виступів. Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання.

В ніч на 16 вересня 1924 р. партизани захопили жандармсь-кий пост, пошту та інші установи Татарбунар. Влада перейшла до рук ревкому на чолі з О. Клюшніковим. Ревком почав роз-давати зброю селянам і спрямовував їх на захоплення навко-лишніх сіл — Акмангіт, Михайлівку, Нерушай та ін. Комуні-стам вдалося підняти на повстання близько 6 тис. селян. Уп-родовж п'яти днів селяни тримали оборону.

Важко сказати, на що сподівалися ті, хто посилав погано озброєні селянські загони у бій з жандармерією і армією. Ста-вити перед ними завдання з встановлення радянської влади у Бессарабії власними силами було чистою авантюрою. На допо-могу Червоної армії розраховувати не доводилося. Молдавські селяни повстання не підтримали, а німці-колоністи активно виступали на боці румунських військ. У повсталі села увірва-лися каральні загони поліції, жандармерії і армії. Вони жор-стоко розправилися з селянами. Судові переслідування повста-лих продовжувалися аж до 1929 р.

З 1918 до 1927 р. на Буковині і в Бессарабії тривав воєнний стан, в умовах якого розгорнути легальну діяльність українсь-ких організацій було неможливо. Період 1928 — 1937 pp. ви-явився ліберальнішим. На Буковині з'явилася Українська на-ціональна партія на чолі з А. Залозецьким, якій вдалося про-вести своїх делегатів у парламент і заснувати ряд періодичних видань українською мовою.

Однак у 1938 р. король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових. Буковина і Бессарабія були оголошені воєнною зоною. Опозиційна діяльність знову стала можливою тільки в нелегальних формах. У Бессарабії її проводили кому-ністи, а на Буковині став розвиватися й національний рух. Буковинська націоналістична організація на чолі з О. Зибачин-ським і Д. Квітковським була більш законспірована, ніж ОУН. Завдяки цьому їй вдалося уникнути урядових репресій.

Міжвоєнна Румунія, як і Польща, була багатонаціональною дер-жавою. Румунські панівні кола прагнули консолідувати суспільство засобами насильницької румунізації національних меншин. Найбільше від такої політики постраждали українці. Властям вдалося зберегти майже абсолютну роз'єднаність між трьома різними за історичною долею українськими громадами.

Опір румунізації найбільшою мірою проявився в Бессарабії. Зав-дяки підтримці радянської Росії в українських районах краю у першій половині 20-х pp. розгорнувся партизанський рух.

3. Закарпаття у складі Чехо-Словаччини

Становище на Закарпатті. Закарпатська Україна офіційно на-зивалася Підкарпатською Руссю, а після адміністративної рефор-ми 1928 р.— Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Ук-раїна» як така, що засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України, була заборонена. Втім, не існувало Української держави, яка могла б претендувати на землю, відірвану від батьківщини ще за часів Київської Русі. Та це не означало, що на чудовий за своєю природою край ніхто не пре-тендував. В Угорщині, де утвердилася авторитарна влада регента М. Хорті, неситим оком поглядали на землі, які в часи існування Австро-Угорщини належали угорській короні.

Політична, економічна й культурна відірваність упродовж дев'яти сторіч позначилася на психології та менталітеті кар-патоукраїнської етнічної спільноти. Деякі діячі, так звані «ло-калісти», вбачали у самоназві карпатоукраїнців (русини) вка-зівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки й гасла. Але ж спорідненість людей по обидві сторони Карпатських гір кидалася у вічі, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці. Проте цей аргумент локалісти не бажали брати до уваги.

Кількість українців-русинів у Чехо-Словаччині перевищува-ла півмільйона чоловік. Понад 80 тис. чоловік населяли околиці Пряшева (Прешова) у Східній Словаччині, а переважна біль-шість — Закарпаття. Становище карпатоукраїнців було кра-щим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався про-голошеними в ній свободами. До того ж чехо-словацький уряд робив спроби, хоч і не завжди послідовно, економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край.

Зокрема, уряд викупив в 20-х pp. у мадярських поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі. Але через перенаселеність, дефіцит ріллі у гір-ському краї та примітивну агрикультуру більшість селян біду-вала. Під час депресії 1929 — 1933 pp. чимало з них були змушені брати банківські позички, щоб звести кінці з кінцями, але далеко не всі врятувалися від розорення. У неврожайні роки малоземельні селяни буквально голодували.

Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті краю дорівнювала 2 % . Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чоловік. Жодного нового великого підприємства за 20 років у краї не побудували. Іноземних і вітчизняних підприємців цікавила