15 березня угорські війська рушили на неокуповану частину Закарпаття. Багаторазова перевага в силах була на їхньому боці. 17 березня останні захисники Карпатської України поки-нули її територію або перейшли до партизанської боротьби. Ті, хто потрапив до рук угорців або поляків, нещадно винищува-лися. До середини квітня у Карпатах точилася партизанська війна.

У травні 1945 р. радянська військова контррозвідка силоміць захопила у Празі громадянина Чехо-Словаччини А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав тривалих допитів у Лефортівській і Бутирській тюрмах. На 52-й день після арешту у колишнього президента Карпатської України зупинилося серце.

У демократичній Чехо-Словаччині становище українців було кра-щим, ніж в інших державах. Держава не здійснювала цілеспрямованої асиміляції населення і навіть вживала певних заходів для економічного розвитку Закарпаття. Однак узятого на себе у 1918 р. зобов'язаний надати краю автономію панівні кола Чехо-Словаччини не виконали.

У суспільно-політичному житті краю провідне значення належало українофілам, комуністам і русофілам. У другій половині 30-х pp. очолювані А. Волошиним українофіли завоювали в суспільстві особ-ливу популярність. Розпад Чехо-Словаччини восени 1938 р. дав мож-ливість почати розбудову Карпатської України. Однак союзна на-цистській Німеччині Угорщина у два прийоми, восени 1938 р. і навесні 1939 p., поглинула територію Карпатської України.

4. Українська культура на західноукраїнських землях

Освіта. Асиміляторська політика Польщі та Румунії на захід-ноукраїнських землях насамперед позначилася на стані народної освіти. Під тиском націонал-демократів польський сейм у 1924 р. прийняв закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. Згідно з ним у двомовних школах історія і географія викладалися польською мовою, вивчення польської мови стало обов'язковим. У багатьох випадках учителів-українців заміняли вчителями-поляками. Оскільки вони не володіли укра-їнською, то й інші предмети також викладалися польською мовою. Таким чином, двомовні школи поступово полонізувалися.

У 1921 — 1922 pp. у Східній Галичині українських і поль-ських народних шкіл було майже порівну — понад 2 тис. У 1937 — 1938 pp. кількість українських шкіл зменшилася до 360, натомість з'явилося понад 2000 тис. двомовних шкіл. Кіль-кість шкіл з польською мовою навчання залишалася майже без змін. Тобто двомовні школи створювалися майже виключно на базі українських.

Ліквідація українських шкіл на Волині відбувалася ще швидше. Якщо тут у 1922 — 1923 pp. діяло близько 400 ук-раїнських шкіл, то у 1937 — 1938 pp. їх залишилося лише 8. Разом з тим польських та двомовних значно побільшало.

Через уповільнений розвиток шкільної мережі і переведення шкільних закладів на польську мову навчання чимало україн-ських дітей не могли вчитися. У результаті зростала непись-менність. Так, у 30-х pp. більша частина українського населення Волинського воєводства була неписьменною.

Прискорено відбувалася ліквідація народних шкіл з укра їнською мовою навчання у західноукраїнських землях під вла дою Румунії. У Північній Буковині в 1927 р. вже не залишалося жодної української школи.

У Закарпатті державна влада не чинила перешкод для по-ступової розбудови народної освіти. Мережа українських шкіл була значною. У 1938 р. налічувалося майже півтисячі народних шкіл, п'ять гімназій, чотири учительські семінарії. Працював 1 вищий навчальний заклад — Богословський ліцей.

Щоб спинити здійснювану державою полонізацію освіти, гро-мадськість Західної України почала розбудовувати мережу при-ватних українських шкіл. Товариство «Рідна шкода», яке, під-тримувало УНДО і фінансувало українські кооперативи, ство-рило до кінця 30-х pp. 4l народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники і посібники, педагогічний жур-нал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

Без дозволу і проти волі польського уряду у Львові було І створено два заклади вищої освіти — український університет і вищу політехнічну школу. У цих нелегальних закладах почали працювати вчені, які втратили роботу після скасування українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одер- жували дипломи, які були визнані в Німеччині і Чехо-Словаччині. Це давало їм можливість продовжувати навчання за кор-доном. Львівський нелегальний університет діяв з 1921 р. до 1925 р.

На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську акаде-мію — єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х pp. в академії навчалося понад 600 студентів.

Наука. Мистецтво. Вчені Західної України були згуртовані в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка (НТШ). У польську добу НТШ було позбавлене державних субсидій. Проте фінансові труд-нощі не зашкодили йому розгорнути інтенсивну наукову роботу, утримувати велику бібліотеку, три музеї і два науково-дослідні інститути. Певний час НТШ користувалося невеликою субсидією уряду радянської України. У 30-х pp. ця допомога припинилася, єдиним джерелом коштів залишалася українська громада.

Авторитет НТШ у науковому світі, здобутий ще в австро-угорську добу, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Йоффе. М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали свою згоду на обрання інозем-ними членами НТШ. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, роботи яких здобули визнання в усьому світі: літерату-ролнавоць М. Возняк. економіст І. Витанович. музикознавець Ф. Колесса географ В. Кубійович. У «Записках НТШ» друку-валися статті з Історії, літератури, мовознавства. НТШ видало «Атлас України і суміжних земель». У 1930—1935 pp. з'явилася тритомна «Українська загальна енциклопедія», виконана пере-важно