У центрі боротьби літературних течій опинився М. Хвильо-вий, який у творах «Я романтика», «Дві сили», «Вальдшнепи» та інші відтворив об'єктивну історичну картину тих часів. Сформу-льоване ним гасло «Геть від Москви!», яке закликало не копіюва-ти здобутків інших народів, було розцінено як політичний зло-чин і націоналізм, у якому регулярно звинувачували М. Рильсь-кого, М.Драй-Хмару, М. Семенка, Є. Плужника, М. Зерова та ін. Звинувачення у націоналізмі тривали і після організаційного оформлення на 1-му з'їзді письменників України 1934 р. Спілки радянських письменників, яка тоді складалася зі 120 членів і 73 кандидатів-стажистів. У середині 30-х років, після припинення українізації, почалася хвиля репресій проти майстрів слова, її жертвами стали О. Вишня (П. Губенко), В. Яловий, М. Хвильовий (доведений до самогубства), М. Ірчан. За належність до згаданої УВО було заарештовано М. Ірчана. У 1934 р. загинули в більшо-вицьких катівнях Г. Косинка, Д. Вальківський, К. Буревій, О. Влизько. У в'язниці опинилися В. Підмогильний, Є. Плужник. У 1935 р. - заарештували групу «неокласиків»: М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Драй-Хмару, М. Рильського (останнього звільнили завдяки віршеві «Пісня про Сталіна»). Усього в 1934—1938 рр. було репресовано більшу частину членів і кандидатів-стажистів Спілки письменників України.

І все ж література тих років мала вагомі творчі здобутки. Водночас талант багатьох літераторів було деформовано.

У 20-х роках завдяки процесові українізації бурхливо розвивалися різні види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні та професійні музичні колективи. Серед них — капела «Думка», Київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовку, П. Козицький, і Л. Ревуцький, а згодом — Б. Лятошинський, М. Вериківський, В. Косенко, К. Данькевич. У 30-х роках було відкрито Київську, Харківську та Одеську консерваторії. Проте і музичні діячі зазнали репресій. Безпідставно були заарештовані В. Верховинець, К. Богуславський та ін.

2.4. Мистецтво.

Становлення українського театру пов’язано з Іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, до яких приєдналися з часом молоді сили: О. Сердюк, Н. Ужвій, О. Ватуля, Г. Борисоглібська, П. Нятко, які під впливом П. Саксаганського, М. Садовського гідно представляли українське театральне мимистецтво. Жертвами сталінщини стали Лесь Курбас — автор і керівник театрального колективу «Березіль», Ф. Лопатинський, М. Надемський та ін.

Але репресії не зупинили розвитку театрального мистецтва. Наприкінці 30-х років в Україні було понад 80 театрів. З'явилися національні театри в Харкові, Києві, Одесі.

Образотворче мистецтво представляли М. Дерегус, Б. Іванов, А. Петрицький, Л. Муравін, В. Касіян та інші, які спільно з митцями старшого покоління М. Бойчуком, І. Їжакевичем, О. Шовкуненком, К. Трохименком поповнили українську культуру оригінальними творами.

У 1927 р. почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже 1928 р. з'явився перший фільм молодого О. Довженка «Звенигора». Невдовзі він поставив картини нової генерації «Арсенал» і «Земля». Першими звуковими фільмами в республіці були «Симфонія Донбасу» Д. Вертова «Фронт» В. Соловйова. Тоді ж О. Довженко зняв фільм «Щорс» Усього за 1929—1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалася пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народного мистецтва (1936), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

Набутки української культури напевне були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію та пов'язані нею історичні пам'ятки. Ця політика мала продуманий характер здійснювалася на землях, коріння історії яких сягає часів Київської Русі. Невипадковим був збіг в Україні голодомору 1932-1933 рр. і тотального наступу на інтелігенцію. Знищення історичного минулого народу, його культурних пам'яток і насамперед — церков було випробуваним засобом позбавлення народ духовної пам'яті, перетворення людей на "гвинтиків" сталінської тоталітарної системи. По-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XI—XII ст., Військово-Микілський собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого існувала Києво-Могилянська академія, церкву Богородиці Пирогощої XII ст., згадувану у "Слові о полку Ігоревім та ряд інших церков Києва. На Замковій горі, на кладовищі Фролівського жіночого монастиря 1929 р. вночі розібрали Троїцьку церкву, неподалік од якої було поховано юнаків, що загину під Крутами 1918 р. У Харкові висадили в повітря Миколаївську церкву, в Сумах знищили Покровську церкву XVII ст. Охтирці — Юріївську церкву XIII ст., на Північному Лівобережжі ліквідували 9 із 10 монастирів, шість церков ХVІІ шістнадцять - XVIII ст. і чотирнадцять — XIX ст., а Чернігівський Преображенський собор XV ст., в якому було поховано князя Ігоря, церкву св. Бориса (X ст.) перетворили на м'ясопереробний цех.

Тільки до жовтня 1930 р. в Україні було закрито 533 церкви. Майже 70% церков, які діяли до 1939 р., взагалі перестали існувати. В 1917 р. в Україні було 1710 діючих церков, а в 1940 р. — лише 2, відповідно монастирів було 23, не залишилося жодного. А з 1435 священиків в 1940 р. залишилося лише 3.

Ініціаторами цього були В. Затонський, П. Постишев, С. Косіор, Л. Каганович, В. Чубар, Г. Петровський та ін.

Величезних утрат зазнала українська та світова культура внаслі-док вилучення історичних цінностей із православних церков. Цей процес тривав десятиліттями. Лише в 1918—1923 рр. було вилучено понад 10 млн. пам'яток історії та культури, предметів побуту на суму 10 млрд. крб. у царських грошах.

У 1928 р. в Берліні та Відні було організовано перші аукціони «Лецкегаус» та «Доротеум» з продажу церковних