Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 ве-ресня 1651 р. Білоцерківського договору козацький ре-єстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поши-рювалася лише на Київське воєводство, йому забороня-лися зовнішні відносини. Крім того, шляхті було дозво-лено повертатися до своїх маєтків.

За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше ро-зуміє, що вибитися власними зусиллями з-під польсько-го панування, маючи лише ненадійного союзника — татар не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря — польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно перетинати Чорне море, торгувати без мита в турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію. Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб його сина Тимоша з донькою молдавського господаря Розандою винищити свій рід до рівня князівського та укласти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького молдавська авантюра і закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення і геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Ще починаючи з 1648 p., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання в Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань «в ім'я спасіння віри православної» погодився взяти Військо 3aпорозьке під свою, опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. Юридичне цей акай оформлено під час російсько-українських переговорів у січні—березні 1654 р. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності в підходах до новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмовилися принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делега-цію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чин-ності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій під-ставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. в Переяс-лаві мали, головним чином, ритуально-символічний ха-рактер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація переда-ла на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Піс-ля двотижневих переговорів сторони дійшли компромі-су, який увійшов у історію під назвою “Березневих ста-тей”. Згідно з цим документом Україна зберігала респуб-ліканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політи-ки. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під кон-тролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (зауважимо, що за жит-тя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих ста-тей» козакам був невідомий).

Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлу-мачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоши-ренішими є п'ять підходів: «персональна унія» (неза-лежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Ро-сії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 p., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на Цілковиту, спочатку обмежити, а в