враховували, що присутність окупаційної армії кардинально змінила політичну обстановку. По-міщики перейшли в наступ і стали вимагати повернення конфі-скованої власності. Зокрема, у квітні велика група поміщиків-поляків з Волині й Поділля звернулася до австрійського уряду у Відні з настійними вимогами примусити селян сплатити або відробити заподіяну їхньому майну шкоду. Промислово-фінансові кола категорично наполягали скасувати або переглянути робіт-ниче законодавство. У багатомільйонному селянстві зросла ак-тивність більш заможних верств, настроєних відновити приватну власність на землю, тобто відмовитися від її соціалізації.
Незадоволення бідняцьких верств селянства, становище яких в умовах окупації різко погіршилося, виявлялося в партизан-ському русі, що поширювався. Послаблення державних інсти-тутів, які Центральна Рада прагнула будувати демократичним шляхом, призводило до повсюдного хаосу і безладдя. Чим далі, тим більше центральний уряд не міг контролювати становище на місцях.
Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією спалахнув у зв'язку з наказом головнокоман-дуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмарша-ла Ейхгорна про засів полів. Наказ було видано тому, що навесні 1918 р. значна площа під зернові могла залишитися незасіяною: земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків до за-сіву, а селяни не могли своїми силами обробити наявну орну землю. Плануючи закупити велику кількість хліба, німці не бажали, щоб врожай зменшився внаслідок недосіву. У наказі, опублікованому без узгодження з українським урядом, говори-лося, що селяни під загрозою «заслуженого покарання» не по-винні перешкоджати поміщикам засівати лани. У відповідь на це міністр земельних справ подав у відставку, мотивуючи тим, що не терпітиме втручання німецьких начальників у свою га-лузь. Мала Рада відставки не прийняла.
Неприємний для Центральної Ради інцидент не набув даль-шого розвитку. Але окупаційні власті остаточно прийшли до думки здійснити державний переворот і почали шукати під-тримку в українському суспільстві. І знайшли її у заможного селянства.
З осені 1917 p. почав ширитися рух Вільного козацтва. По-части він спирався на романтично-історичні традиції, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст: під його зна-менами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї со-ціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній Раді, так і більшовикам.
Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, кори-стувалася впливом Українська демократично-хліборобська пар-тія (заснована на Полтавщині у травні 1917 р.). У березні 1918 р. вона організувала у Лубнах хліборобський з'їзд, що мав ши-рокий відгук в усій державі. У його рішеннях проголошувалися вимоги визнати принцип приватної власності як основу народ-ного господарства і повернути власникам, включаючи поміщи-ків, конфісковані засоби виробництва. У порозумінні з помі-щицькою Спілкою земельних, власників ця партія вирішила скликати у Києві Всеукраїнський хліборобський конгрес. Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Централь-ної Ради одноособовою диктатурою сильної особи, вибраної з-поміж військових. Найчастіше лунало ім'я генерала П. Ско-ропадського.
Павло Петрович Скоропадський (1873—1945) походив із старовинного роду. Його засновником був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Б. Хмельницького і поліг у бою під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708—1722 pp. був гетьманом України. Прямий предок Скоропадського, брат цього гетьмана — Василь, дослужився до чина генераль-ного бунчужного, а його син Михайло займав посаду генерального підскарбія за гетьмана Кирила Розумовського.
Павло Скоропадський виховувався в пошані до української старовини і культури. Закінчив найбільш привілейований навчальний заклад при царсь-кому дворі — Пажеський корпус. Під час світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Уліт-ку 1917 р. українізував 40-тисячний Перший корпус і перетворив його в серйозну бойову силу. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом Вільного козацтва України.
Керівники Центральної Ради ставилися до цього енергійного, ініціативного і популярного генерала-монархіста недоброзичливо, бо справедливо вбачали у зростанні його впливу загрозу демократи. Скоропадський змушений був залишити службу, після чого зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з Першого Українського корпусу і Вільного козацтва утворили «Українську народну громаду». Ця організація почала пропагувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їхній погляд, формою влади було гетьман-ство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал Скоропадський.
Сприяючи діям Скоропадського, німецьке командування вне-сло власну частку в підготовку перевороту. Фельдмаршал Ейхгорн оприлюднив наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. За його розпорядженням у Києві було роззброєно одну з найбоєздатніших військових частин УНР — дивізію синьожупанників. У свій час вона формувалася в Ні-меччині з військовополонених українців. А 28 квітня в зал засідань Центральної Ради увірвалися німецькі солдати, нака-зали всім підняти руки вгору, обшукали їх і заарештували двох міністрів.
Наступного дня відбулося останнє засідання Центральної Ра-ди. Розуміючи, що у них небагато часу, депутати без обгово-рення затвердили розроблену підготовчою комісією Конститу-цію УНР. За спогадами (протокольний запис засідання не всти-гли закінчити), М. Грушевський був проголошений президентом УНР. У затвердженій перед цим Конституції УНР посади пре-зидента не передбачалося. Така суперечність, однак, вже не мала жодного значення.
Цього ж дня у найбільшому в місті приміщенні цирку зіб-рався хліборобський конгрес, на який прибуло майже 8 тис. делегатів. Як тільки у ложі з'явився Скоропадський, у залі вибухнула овація, пролунали вигуки «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. У ніч на 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи. Переворот відбувся малою кров'ю: у сутичці з охоронцями Ради — га-лицькими січовими стрільцями — загинули три офіцери-гетьманці. У переповненому німецькими