1.3. Утворення гетьманського уряду.

Прийшовши до влади, Скоропадський задекларував свій маніфест. У ньому містилося зо-бов'язання «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Повідомлялося також про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалося право приватної влас-ності «як фундаменту культури й цивілізації».

Одночасно з маніфестом було опубліковано «Закони про тим-часовий державний устрій України». З них випливало, що УНР як демократична форма української державності ліквідується. Замість УНР поставала Українська Держава. Тимчасово, до об-рання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у геть-мана. Однак строки скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади.

Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик, виходець із старовинного козацького роду Ф. Лизогуб.

Батько Ф. Лизогуба — А. Лизогуб був одним із найближчих друзів Т. Шевченка, а старшого брата, революціонера-народовольця, царський уряд стратив у 1879 р. Сам Ф. Лизогуб обрав безпечну кар'єру земського діяча, був головою земства Полтавської губернії, за партійною приналежністю — октяб-ристом.

Міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко.

Д. Дорошенко також походив з козацько-дворянського роду на Глухівщині, здобув освіту історика. У студентські роки брав участь у діяльності Револю-ційної української партії (РУЛ), під час світової війни дістав призначення крайового комісара Галичини й Буковини з правами генерал-губернатора. Уліт-ку 1917 р. Центральна Рада доручила Дорошенку формування Генерального секретаріату, але через розходження у поглядах з Грушевським він відмовився від цього.

Міністром освіти став М. Василенко.

М. Василенко, за фахом історик і юрист, походив із селян Чернігівської губернії. Написав фундаментальні наукові праці з історії Гетьманщини, активно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові і викладав у Київсь-кому університеті. За партійною приналежністю — кадет. Короткий час був членом Тимчасового уряду Росії, виконуючи обов'язки заступника міністра освіти.

М. Чубинський очолив міністерство юстиції.

Батько М. Чубинського був відомим українським етнографом і громадським діячем. Стояв на правих позиціях, але до політичних партій не належав.

Інші члени гетьманського кабінету міністрів також були не політичними діячами, а фахівцями у своїй галузі. Деякі дос-відчені спеціалісти поваленого кабінету В. Голубовича залиши-лися в уряді на відповідальних посадах, але жодного представ-ника українських соціалістичних партій Скоропадський до складу уряду не включив.

Центральні держави розраховували одержати з України необхідні для продовження війни з Антантою продовольчі та інші ресурси. Тому вони були заінтересовані в утвердженні влади, здатної покінчити з анархією. Ставка кайзерівського уряду на консервативні кола в українському суспільстві призвела до виникнення режиму «сильної руки» гетьмана П. Скоропадського.

Присутність в Україні окупаційної армії перервала революційний процес. Проте втрата соціальних здобутків трудящих і загибель де-мократичної У HP були тимчасовим явищем, зумовленим дією зов-нішнього чинника. Потенціал національної революції ще залишався високим.

2. Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського.

2.1. Політичні партії та гетьманський режим.

Гетьман негайно припинив вихід соціалістичних газет і відновив цензуру. Було заборонено будь-які збори, розігнано органи місцевого само-врядування.

Ще до перевороту в столицю почали з'їжджатися делегати II Всеукраїнського селянського з'їзду (перший відбувся у травні 1917 p.). Гетьманська варта (поліція) і німці заарештували пре-зидію з'їзду і розігнали делегатів. Останні зібралися нелегально в Голосіївському лісі під Києвом. Від імені переважної більшості сільського населення — безземельних і малоземельних селян — вони заявили, що не визнають обраного поміщиками гетьмана. З'їзд висловився за збереження УНР і негайне скликання Установчих зборів. Для захисту здобутків революції було прийнято рішення утворити в повітах бойові дружини.

У середині травня до Києва з'їхалися ті делегати Всеукра-їнського робітничого з'їзду, яким пощастило уникнути арешту. У своїй відозві вони сформулювали найголовніші завдання, що стояли перед пролетаріатом: захист незалежної УНР, скликан-ня Українських Установчих зборів, передача землі без викупу в руки трудового народу.

Одночасно відбувся, також у нелегальних умовах, черговий конгрес Української соціал-демократичної робітничої партії. Ухвалена на ньому програма майже цілком збігалася з про-грамою робітничого з'їзду. Українська соціал-демократія впер-ше відмежувалася від гасла федерації України і Росії. На її думку, це гасло в нових умовах загрожувало відновленням «єди-ної і неділимої» Росії.

Найвпливовіша в Україні партія есерів у цей час також провела у лісових околицях Києва свій нелегальний з'їзд. На ньому партія розкололася на два крила. Праве крило вважало революцію закінченою. Тому воно висловилося за здійснення поміркованішої соціально-економічної політики, ніж та, яку проводила Центральна Рада. Ліві есери протестували проти підміни класової боротьби культурницькою аполітичною робо-тою «верхів» партії і закликали піти в підпілля, щоб очолити збройну боротьбу проти гетьманщини та окупантів. До складу ЦК майже без винятку було обрано представників лівого крила. Користуючись цим, нове керівництво розпустило місцеві орга-нізації і перевело партію на нелегальне становище. Українські есери, що згуртувалися навколо нелегального тижневика «Боротьба», дістали пізніше назву «боротьбистів». Праві есери утворили власний організаційний центр і оформили самостійну партію. За нею залишилася попередня назва.

Кількість більшовиків в Україні у травні 1918 р. не пере-вищувала й тисячі. Однак в умовах зростаючого невдоволення окупаційним режимом ця партія, що завжди стояла на крайніх лівих позиціях, почала швидко зростати. За перші місяці оку-пації виникло понад 200 підпільних організацій, груп і осеред-ків, з них більше третини — у сільській місцевості.

На відміну від інших соціалістичних партій, які проводили свої з'їзди у нелегальних умовах, але в Україні, І з'їзд Кому-ністичної партії (більшовиків) України відбувся в липні 1918 р. у Москві. Якщо на підготовчій до з'їзду нараді йшлося про утворення незалежної від