Опозиційність майже всіх політичних сил гетьманському режиму виявила його внутрішню нестабільність і цілковиту залежність від кайзерівських багнетів. Соціально-економічна політика гетьманської адміністрації була відверто контрреволюційною.

Нав'язаний Україні гетьманат не мав глибоких коренів у суспільстві. Боротьба на селі і в місті набула найбільш гострих форм і спрямовувалася проти окупаційного режиму і пов'язаної з ним влади гетьмана. Отже, вона руйнівно впливала на підвалини гетьманської державності.

У процесі національного державотворення гетьманат П. Скоро-падського не був прогресивним явищем. Він послаблював український державотворчий потенціал, хоч сам гетьман щиро прагнув посилити його. Успіхом Скоропадського можна назвати тільки його політику в галузі розвитку національної культури.

3. Зовнішньополітичний курс Української Держави.

3.1. Переговори про мир з радянською Росією.

За умовами Бре-стського миру Раднарком зобов'язувався визнати незалежність України і укласти з нею мирний договір. Голова російської делегації X. Раковський та його заступник Д. Мануїльський

приїхали до Києва у травні 1918 р.

12 червня було підписано прелімінарний (попередній) договір про припинення стану війни між Україною та Росією і віднов-лення залізничних і поштово-телеграфних комунікацій. Ук-раїнській Державі надавалося право заснувати консульства в багатьох містах Росії.

Найскладнішим пунктом подальших переговорів стало пи-тання про державний кордон. Голова української делегації С. Шелухін навів аргументи економічного й етнографічного ха-рактеру щодо включення до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської і Воронезької губерній, а також Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Російська делегація погодилася з етнографічним підходом у визначенні приналежності території, але висунула претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської і Воронезької губерній і навіть на частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію розділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на відстань 125—200 верст.

У вересні відбулися перші зустрічі Раковського і Мануїльського з В. Винниченком, який вже готував повстання проти гетьманського режиму. Російська делегація зобов'язувалася ви-знати самостійність відновлюваної У HP. Однак на початку жо-втня переговори перервалися. За домовленістю сторін в силі залишалися прелімінарні умови миру.

3.2. Бессарабське питання.

У війну на боці Антанти Румунія витупила тільки в серпні 1916 p., а вже в березні 1918 р. поспішила вийти з війни з немалими для себе територіальними втратами на користь Австро-Угорщини. Негайно після цього вона компенсувала свої втрати анексією Бессарабії. Так виникло бессарабське питання.

Коли румунські війська увійшли в Кишинів, прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до Німеччини і Румунії з нотами протесту. Він заявив, що будь-яка зміна колишнього російсько-румунського кордону порушує політико-економічні інтереси УНР. М. Грушевський також засвідчив: українська сторона не претендує на ті частини Бессарабії, в яких більшість населення становить молдавська народність; мова має йти тільки про ті території, в яких молдавани не мають абсолютної більшості, тобто північну та південну частини Бессарабії.

Після приходу до влади гетьманський уряд перервав дип-ломатичні відносини з Румунією, які вже почала укладати Цен-тральна Рада. Одним з перших його розпоряджень була заборона вивозу до країни-агресора будь-яких товарів. Тільки через пів-року, коли виникла потреба шукати контактів з Антантою, П. Скоропадський дав згоду на укладення тимчасового торгового договору. У Румунії були дипломатичні представництва держав Антанти, і гетьман сподівався на посередництво її уряду в пе-реговорах. Розв'язання бессарабського питання вирішили від-класти до кінця світової війни.

3.3. Кримське питання.

Коли війська Центральної Ради поверталися в Україну в обозі німецької і австро-угорської армій, перед ними було поставлено як самостійне завдання витіснити з Криму радянські збройні сили. Не зустрічаючи серйозного опору, передові підрозділи Запорозької дивізії перейшли через Перекопський перешийок і почали просуватися до Сімферополя. Однак у німецького уряду виявилися свої плани на Крим. Українським військовим частинам було наказано зупинитися, а потім взагалі покинути півострів. Під контролем гетьмансь-кого уряду залишилася тільки північна Таврія.

Німецькі окупанти побоювалися посилювати Україну за ра-хунок Криму. Приєднання Криму означало те, що в розпорядженні України опинилися б велика військово-морська база в Севастополі і Чорноморський флот.

Тим часом у Бахчисараї зібрався курултай (з'їзд) представ-ників татарського населення, який пред'явив свої претензії на владу. Німецька окупаційна адміністрація спротивилася цим домаганням і передала владу колишньому царському генералу С. Сулькевичу, який утворив крайовий уряд. Його першою де-кларацією була заява про відновлення законів Російської дер-жави, виданих до жовтневого перевороту в Петрограді. Уряд Сулькевича офіційно виступив гарантом самостійності Кримсь-кого півострова доти, доки його приналежність не буде розв'-язана на міжнародному рівні. Фактично цей уряд не вважав за потрібне приховувати справжні наміри: боротися за «єдину і неділиму» Росію й зберегти для неї Крим.

У травні 1918 р. міністерство закордонних справ Української Держави адресувало Німеччині кілька заяв з приводу кримсь-кого питання. У них йшлося про те, що економічно, політичне і етнографічне Крим тісно пов'язаний з Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з півостровом. Вка-зувалося на те, що заснування татарської держави в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари стано-влять не більше 14% кримського населення.

Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до Укра-їнської Держави має відбуватися на засадах автономії. Виступа-ючи за здійснення принципу самовизначення народів, він був переконаний, що населення півострова висловиться за злуку з Україною. І справді, навіть татарське населення, серед якого здо-була велику популярність ідея власної державності, не заперечу-вало проти включення Криму до складу України. До цього були схильні також німці-колоністи, караїми