Однак уряд генерала Сулькевича відстоював свою самостій-ність. Тоді гетьманський уряд оголосив блокаду Криму. В умо-вах блокади яскраво виявилася цілковита залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і заявив, що готовий на переговори про форми державного об'єднання з Україною.

Переговори відбулися у Києві восени 1918 р. Сторони роз-робили попередні умови побудови крайової автономії. Вони мали бути розглянуті татарським курултаєм та представниками ін-ших національних і громадських організацій півострова.

3.4. Холмщина і Підляшшя.

Старовинні українські землі Холмщина і Підляшшя, що належали Польщі ще з XIV ст. і за цей строк були частково полонізовані, мали відійти за Бре-стським миром до України. Під час війни північну частину Холмщини разом з Підляшшям окупувала німецька армія, а південні повіти були зайняті австро-угорською армією. Під тис-ком добре організованої фракції польських депутатів у віден-ському парламенті цісарський уряд запровадив на окупованій ним частині Холмщини польську адміністрацію.

Як тільки стало відомо про умови Брестського миру, населення окупованого Німеччиною Привіслянського краю (тобто Польщі у складі Російської імперії) і польських земель Австро-Угорщини запротестувало. У Варшаві й Кракові всюди вивісили траурні чорні прапори. Польська преса стала писати про четвертий поділ польських земель, позбавлених своєї державності. Всі суспільно-політичні організації Польщі почали тиснути на уряди Німеччини і Австро-Угорщини, вимагаючи, щоб українсько-польський кор-дон встановлювався, як мінімум, по Бугу, а все Забужжя, вклю-чаючи Холмщину, залишилося за поляками.

Цісарський уряд не захотів у такій ситуації ускладнювати справу і не допустив в окуповані Австро-Угорщиною п'ять по-вітів Холмщини призначеного українським урядом губернсько-го комісара О. Скоропис-Йолтуховського з його адміністрацією. Замість неї тут було проведено вибори до польської Регенційної Ради. Узгоджене в Бресті рішення про організацію комісії для визначення постійного кордону між Україною і Польщею в ме-жах Холмщини на основі етнографічних даних і виявлення волі населення у прикордонній смузі лишилося на папері.

Голова ради міністрів Української Держави Ф. Лизогуб здій-снив поїздку в Берлін, щоб заручитися підтримкою кайзерів-ського уряду з конфліктного питання. Проте австро-угорські дипломати стояли на своєму. Вони підкреслювали, що польське населення проживало й на правому березі Бугу. Вказувалося, що претензії польських націоналістів стосуються більшої частини Волині і навіть районів Поділля. Течія Бугу визначалася як компромісний географічний кордон, однаково прийнятний для обох націй, бо ця річка майже навпіл поділяла спірну територію.

У жовтні 1918 p., коли Австро-Угорська імперія вже роз-палася, австрійські чиновники передали владу на окупованій території Холмщини місцевим органам польського самовряду-вання. На початку листопада, коли в Берліні спалахнула ре-волюція, польські збройні сили зайняли територію Холмщини і Підляшшя, окуповану німецькими військами. Незабаром Скоропис-Йолтуховський разом із своїми чиновниками опинився в польському таборі.

Зовнішня політика Української Держави визначалася цілковитою залежністю від центральних держав. Ізоляція від країн Антанти ви-явилася саме тоді, коли почала визначатися їх перемога у війні. Отже, Україна не мала зовнішньополітичних перспектив для утверд-ження незалежності.

Під час переговорів з Українською Державою радянська Росія обрала тактику затягування. Вона успішно здійснювалася до поразки центральних держав. Мирного договору між Росією та Україною підписано не було.

Уряд П. Скоропадського проводив активну дипломатичну діяль-ність, спрямовану на повернення територій, які опинилися за межами України,— частини Бессарабії, Криму, Холмщини і Підляшшя. Не-зважаючи на невдачі, яких зазнала українська дипломатія, навіть постановка питання про відторгнуті землі мала велике політичне зна-чення.

4. Падіння гетьманського режиму.

4.1. Ставлення білогвардійців до української державності.

Коли в Центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найзручнішим плацдармом для ор-ганізації антикомуністичного опору був Південь Росії. Против-ників більшовизму підтримували заможні верстви служилого стану — донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибіч-ники «білої справи», тобто відновлення царської влади: білий колір символізував монархію. З допомогою Антанти генерал Л. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спо-чатку вона складалася з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізації, назва «біло-гвардійці» закріпилася й за солдатами. Після загибелі в бою Корнілова Добровольчу армію очолив А. Денікін.

Ті, хто увійшов до білогвардійського табору або солідаризу-вався з ним, додержувалися різних поглядів щодо майбутнього політичного ладу. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму пра-вління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи» — від крайніх правих до кадетів.

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізня-лася від політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на біло-гвардійських позиціях, при перших чутках про зносини геть-мана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпус-тимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. Мілкжов, він розвинув антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію в тому, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що увійшли до гетьманського уряду, розглядали неза-лежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України збері-гатиметься доти, доки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край претензіям України на незалежність. Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразку Німеччини неважко було передбачити, а тому Скоропадський ста-рався не відповідати на антиукраїнські випади «єдинонеділимців» і терпів