3. Церковне життя. Берестейська унія.

З моменту розколу християнства 1054 р. на правос-лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважа-ли, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна цер-ква черес критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за-ручитися підтримкою західного еліту в боротьбі з турка-ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля-гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово-див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка-толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об'єднання. Метою унії було приєднання право-славної церкви до католицької з обов'язковим визнан-ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе-ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польсь-кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен-ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан-ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ'я князь К. Острозький у своєму лис-ті до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єднос-ті, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила про-цес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, для других — урівняння в правах з поляками, для третіх — прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої куль-тури), наслідок для православ'я був один — різке зву-ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се-редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо-настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по-саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода-вали. Світська влада дедалі активніше проникає в цер-ковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпис-копів, їх висували або ж пани — рада, або ж сам Вели-кий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світсь-ким особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські зви-чаї — полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

Такі обставини спричинили моральну деградацію цер-ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра-вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збе-реження національних традицій та осередком культур-ного життя. Церковна криза зумовила втручання в релі-гійні справи міщанства, організованого в братства. Актив-но протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне жит-тя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин брат-чиків було підтримано Константинопольською патріархі-єю, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенс-твом. Поступово в частини вищої церковної ієрархії пра-вославної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реаль-них потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади в релігійне життя, неконст-руктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні воло-діння, а й зрівнятися в політичних правах з католиць-ким духовенством. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589р. сильного Московсь-кого патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митро-полією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в се-редині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам роз-горнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за корот-кий час вкривається мережою єзуїтських навчальних зак-ладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказу-вав православному духовенству на його неуцтво і темно-ту, як вихід із критичного становища він пропонував цер-ковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «кален-дарна реформа», проведена Папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан та се-лянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовен-ства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало