В 1948 р. окремі відділи УПА оперували тільки в групі «Говерля», але то вже були хіба залишки колишніх сотень. Сотні, як звичайно, складалися з двох чот по два рої в кожній, а більшість стрільців були досвідченими підстаршинами. Влітку та восени 1948 р. були демобілізовані й ці кадрові сотні. У 1949 р. на Станіславщині залишилась одна 59-та сотня. У червні 1949 р. ця коломийська сотня — остання військова одиниця УПА на Станіславщині — здійснила останній рейд за межі України (в Румунію) під проводом командира відтинку сотника Петра Мельника — «Хмари».

Наказом Головного Командира УПА 3 вересня 1949 р. були розформовані останні бойові відділи та штаби. Вояки та старшини УПА перейшли в збройне підпілля. Борючись з ним, загони НКВД не цуралися силових методів. З часом вороги стали застосовувати більш витончені прийоми: використовували агентуру, дезинформацію та новітню техніку. Кожне село в оперативних плянах МГБ було поділене на дільниці по 10 дворіз, на кожну дільницю вербували двох сексотів. З 1950 р. почали використовувати радіоапаратуру для зв'язку з агентурою. В Солотвинському районі було 28 таких апаратів. В окремих селах стояли постійні Гарнізони по 30 — 40 осіб. Для знищення підпілля большевики застосовували бактеріологічну зброю: бацили тифу та сифілісу. Так, взимку з 1947-го на 1948 р. сексот запустив тифозних вошей у білизну, яку прала для підпільників його сестра. В результаті перехворіли тифом 16 людей, які зимували в одній криївці. На щастя, ніхто не помер. А сексот заплатив життям, бо сам заразився тифом.

Останній судовий процес над учасниками підпільної боротьби ОУН —УПА відбувся 9—16 лютого 1956 р. На кару смерти був засуджений Лука Грішак — «Довбуш», командир куреня «Бескид», сотник УПА; на 25 років — Михайло Зеленчук — «Деркач», хорунжий УПА, районовий інформатор СБ; Дмитро Верхоляк — «Дуб», вістун УПА; Ярослав Обрубанський — «Яркий», старший булавний УПА. Ще п'ятьох повстанців — Степана Іванківа—«Остапа», Миколу Венґрина — «Байду», Ганну Попович — «Рожу», Катерину Яцків (дружину «Дуба»), Івана Дзепчука засудила т.зв. «трійка» на різні терміни ув'язнення.

Після придушення Москвою мадярського визвольного повстання у 1956 р. недоцільність продовження боротьби без допомоги Заходу стала очевидною. Розумнішим на цьому етапі було акумулювання в душі народу енергії для витворення ідеї самостійности Української Держави. Ця її енергія вихлюпнулася з величезною силою і, коли визріли умови, перетворила ідею державности в реалії життя.

Література та джерела

1. П.Арсенич. За Україну, за її волю. — «Галичина», 2, 22, 28 серпня 1992 р.

2. Вісті з терену. З документів підпілля ОУН—УПА на Станіславщині. — «Новий час», 1992.

3. Літопис УПА. — Торонто. Т. З, 4, 8, 18.

4. Петро Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942—1952. Документи і матеріяли. — Львів, 1991.

5. Володимир Гавяк (Чорнота). Стрілецька школа. — Галич, 1992.

6. Лев Шанковський. Тринадцять літ... (Дії УПА й збройного підпілля ОУН на території Військової округи ч.4 «Говерля» в 1943—1953 pp.). — Альманах Станіславівської землі. НТШ, український архів. Т. XXVIІІ. — Нью-Йорк—Торонто—Мюнхен, 1975, стор. 163—193.

7. Лев Шанковський. Українська Повстанська Армія. В кн.: Історія Українського війська. — К., 1991.