РЕФЕРАТ

на тему:

«І Універсал»

Всеукраїнський Національний Конгрес і збільшення

Центральної Ради

В Центральній Раді засідали індивідуальні діячі, пред-ставники партій та організацій. Всі вони в європейському ро-зумінні не мали безпосереднього мандату народу говорити від його імені, а без цього не можна було ввести в життя автономію чи схвалити будь-який тривалий закон. З цього здавали собі справу самі делегати, і тому на квітень 1917 р. був призначений Всеукраїнський Національний Конгрес де-легатів народу з усіх закутий краю; але треба сказати, що й вони не були представниками народу в повному того слова значенні, бо не були обрані демократично проведени-ми виборами.

Усе ж таки ці народні делегати були речниками волі поважної частини народу. 19 квітня з'їхалися до Києва близько 900 делегатів від населення різних міст України, від війська, флоту і т. д. До почесної президії Конгресу, крім проф. Грушевського, ввійшли: владика Димитрій, письм. М. Грінченко, О. Левицький; а до ділової президії ввійшли: С. Ерастов, голова, та В. Винниченко, С. Єфремов, барон Ф. Штайнгель, свящ. Погорілко, матрос Перепелиця, і був там також представник Петроградського Правління Суковким.

Наради Конгресу тривали три дні, було виголошено ряд важливих доповідей, як, напр., «Державне право і федера-тивні змагання України» — Дорошенко; «Федералізм та до-магання російської демократичної республіки» — Шульгин; «Права національних меншин та їх забезпечення» — Мату-шевський; «Про способи створення автономного ладу на Україні» — Крижанівський; «Автономія України в феде-ративній республіці» — Ткаченко; «Про територіальну автономію України» — Садовський; та «Про забезпечення національних меншин» — Понятенко.

Вже з тем доповідей видно, який був дух на Конгресі, тому цей Конгрес не пішов далі домагання національно-територіальної автономії України й інших народів Росії. Важливим його рішенням було доручення Центральній Раді органі-зувати в цілому краї Крайові Ради та поволі заводити укра-їнську владу на місцях. Іншим важливим рішенням було те, що границі між автономними республіками мають бути визначені на основі етнографічного принципу.

Головою нової Центральної Ради був обраний проф. Грушевський; заступниками були: С. Єфремов — соц.-федер., В. Винниченко — соц.-демокр., отже, всі три соціалісти. До Ради мали ввійти делегати від губерній, по чотири від Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Катеринославської, Харківської та Полтавської, а по три делегати від менших губерній. Від міст — по два представники: від Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси і від українців у Москві та Петрограді. Політичні партії та організації одержали різне число представників, залежно від числа членства. Рада одержала право кооптувати 15 % свого скла-ду, головно з представників національних меншин.

З підсумків Конгресу, зроблених Грушевським і надру-кованих в «Новій Раді», виходить, що в краї не були прове-дені загальні вибори, тому й мандат делегатів не був основа-ний на демократичних засадах. Це відчували провідні члени Ради, напр. Винниченко; він боронив делегатів Конгресу тим, що загальні вибори були б на користь інтересів «бур-жуазії», і, якби так сталося, він був за насильне переобрання влади на взір більшовиків. І це непроведення загальних виборів в краї було ахіллесовою п'ятою Центральної Ради і відродження української державності.

Воно було причиною великої аномалії, що селянські маси, які становили 80 відсотків усього населення України, не мали в Центр. Раді своїх представників, що заступали б їхні інтереси. А шкода, бо по селах вешталися всякі агі-татори й були активні Селянські Спілки, що почали ділити десятини, зовсім не дбаючи про те, що каже робити Центральна Рада в Києві. Це понижувало її престиж в очах самого народу й анархізувало край, тим більше що всюди по селах браку-вало свідомих рук до праці

Не краще було й по більших містах, де українці були в меншості, тому там доходили до голосу московські і промосковські чорносотенці та всяких напрямків «соціалісти» і «демократи», бо ці слова були тоді в великій моді, і всі вони почали поборювати саму ідею автономії України і підривати довір'я населення до Центральної Ради в Києві.

Особливо голосними були «демократи» в Катеринославі, що виступили проти українських «буржуїв». У Харкові со-ціаліст В. Коряк публічно назвав український національний прапор «синьо-жовтою ганчіркою». У Полтаві настав роз-лам між українськими соціалістами і несоціалістами. На з'їзді 29 квітня соціал-революціонери хитрістю захопили провід у: свої руки й провели ухвалу про націоналізацію землі, заводів, приватних підприємств тощо. Там україн-ські соціалісти виступали солідарно з своїми московськими побратимами, але коли обрана ними недосвідчена управа припинила діяльність, то московські кадети обрали до неї тільки своїх людей.

Подібне діялося й по інших місцевостях, бо українські соціалісти занедбали одну важливу справу: виховання на-родних мас в національному дусі; тому чужі, ворожі україн-ському народові соціалісти доходили до голосу і саботували всі розпорядження Центральної Ради, яка на основі кооптації зросла до 800 членів, але чимало з них зовсім не надавалися до державного діла і виголошували свої партійні програми, за-бираючи дорогий час і спиняючи працю для упорядкування відносин у краї і заведення своєї адміністрації, бо без цього не можна було думати ні про автономію, ані про самостій-ність. Це відчували члени Ради, й тому б липня вона обрала з-поміж свого складу Виконавчий Комітет, знаний згодом як Мала Рада.

У Києві був також організований Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Солдатських Депутатів, що між своїми 37 членами мав лише одного українця — Паламарчука; всі інші були московські більшовики разом з єврейськими бундівцями, що, як правило, виступали