Все це зумовлювало трагедію спустошливого голоду, жертвами якого стали мільйони.

Причини голоду в Україні 1932-1933 рр. Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники: українських селян нищили не тому, що вони були селянами, але тому, що були українцями-селянами. Деякі російські, українські і західні історики вважають, що голод 1932-1933 р. зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькими хлібозаготівлями” “поверненням до економічної необґрунтованої та політично скомпрометованої політики-продрозкладки”.

Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні 1920-1930 рр.”, які дійшли висновку, що “ конкуруючі гіпотези треба об’єднати, тоді факти, пов’язані з голодом, логічно складаються в цілісну картину”.

Серед дослідників поки що немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932-1933 роках. Р.Конквест називає цифру 5 млн. кількість жертв голодомору могла б бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою до світового співтовариства. Проте, цього не було зроблено.

Наслідки суцільної колективізації. Форсовані типи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років.

У 1933 році Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Наприкінці 30 р. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації: 913 р. на одного жителя України було вирощено – 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40 рр. республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20-30 роках відставало від раціональної норми – 1000 кг. на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства.

Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна.

5. Культурне будівництво в 20-30 роках.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа “культурною революцією”. У короткий строк планувалося ліквідувати неписемність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси.

Характерні риси духовного життя в 20-30 рр. стали з одного боку новаторство і пошук ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого – форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

У 1920 році було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписемністю, а в травні 1925 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову “Про боротьбу з неписемністю”, згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мали вчитися читати і писати.

Наприкінці 30-х років система обов’язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль у цьому процесі відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала.

Процес формування нової інтелігенції супроводжувався репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу.

Культура в 20-30 роках. Складні й неоднозначні відбувалися в українській літературі та мистецтві. 20-30 роки радянської історії – доба суперечлива. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав складності відбудовчого періоду, заклав фундамент індустріального прориву. З іншого – поступове, але нестримне виголошення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталітаризму.

Активне експериментування та пошук нових форм самовираження, а також традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню на українському грунті символізму. Вслід за старими поколіннями поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка). Наприкінці другого десятиріччя ХХ ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М. Філянський, О.Кобилянський, Д. Загул, А.Савченко).

Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х роках у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів.

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним: уже наприкінці 1925 р. в Україна діяли 45, а в 1940 – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспницьких театрів.

Новим явищем української культури 20-30 років стало кіно. У 1922 році було засновано всеукраїнське фотокіноуправліня, що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництві.

У 1927 році почалося будівництво однієї з найбільших у світі Київської кіностудії. Вже у 1928 році з’явився перший фільм О.Довженка “Звенигора”.

Першими звуковими фільмами в республіці були “Симфонія Донбасу” Д.Вертрова і “Фронт” В. Соловйова. Усього за 1929-1934 рр. в Україні було знято до 180 фільмів різних жанрів.

Розвивалася пісенно-музична та декоративно-прикладна творчість. Увагу громадськості привернула виставка народного мистецтва (1936 р.), експонати якої бачили в Києві, Москві, Ленінграді.

Набутки української культури були б значно вагомішими, якби не втрати внаслідок репресій, утисків, командно-адміністративної системи, тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію та пов’язані з нею історичні пам’ятки.

Знищення історичного минулого народу, його культурних пам’яток і насамперед – церков було випробуваним засобом позбавлення духовної пам’яті, перетворення людей на “гвинтиків” сталінської тоталітарної системи. По варварському було зруйновано Золотоверхівський собор ХІ-ХІІ