Таким чином, історичною наукою нагромаджено чималий масив джерел і літератури з проблеми князівських з’їздів та їхнього значення у формуванні державності України-Руси, який потребує критичного опрацювання з врахуванням сучасних тенденцій наукових досліджень, однак немає цілісних узагальнюючих праць з даної проблеми. Сподіваємось, що своїми дослідженнями ми хоча в деякій мірі заповнимо цю прогалину.

Розділ І. Розробка питань князівських з’їздів у дореволюційній історіографії

Торжество історизму у ХІХ ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та розповсюдженню впливу історичної думки , яка швидко інституалізувалася та онаучнювалась. У європейських країнах та Росії масово виникали історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Недарма відомий французький історик О.Тьєррі з цього приводу зауважував “Саме історія покладе свій відбиток на ХІХ ст... Вона дасть йому ім’я. Так само як філософія дала своє ім’я ХVІІІ ст.” [56,с.110]. Водночас почалось вивчення давньоруської роздробленості західними та російськими істориками. Зокрема французький історик Ф.Сегюр закликав шукати причини роздроблення у звичаях того часу і швидше в неминучості обставин, ніж у недалекоглядності окремих людей, підкреслював, що “ці розділи були неминучими” [70,с.13]. І тому цілком логічним виглядають спроби тогочасних істориків розглядати любецький та інші князівські з’їзди як об’єктивно обумовлені віхи в історії давньоруського феодалізму. На жаль, сучасна історіографічна думка мало звертається до надбань українських та російських істориків ХІХ ст. і тому ми вважаємо за необхідне висвітлити хоча деякі аспекти історичного світогляду того часу на роль, місце і наслідки удільної роздробленості Русі та значення князівських з’їздів щодо стабільності і консолідації політичної системи Київської Русі.

Одним з найвидатніших дослідників ранньої історії України, сподвижником національного відродження ХІХ ст. являється Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850), автор першої узагальнюючої праці з історії України.

Вже за життя історика його творчість викликала значний інтерес, про що свідчать рецензії та листи М.М.Карамзіна, М.П.Польового, С.Русова, О.С.Пушкіна, М.Максимовича, М.Сенявського та багатьох інших відомих діячів. Однак і в дорадянський період, і в радянській історіографії не було створено спеціального наукового дослідження життя і наукової діяльності вченого. Правда цікавий нарис про Д.Бантиш-Каменського було вміщено у праці М.І.Марченка. Вперше у вітчизняній історіографії М.І.Марченко порушив питання про еволюцію світогляду історика і політичного діяча у зв’язку з суспільно-політичним життям країни, вказав на прогресивність для свого часу деяких положень “Истории малой России”, її значення для розвитку історичної науки в Україні. В наш час окремі аспекти життя і наукової творчості Д.Бантиш-Каменського висвітлені у статтях В.В.Кравченка [88], В.Землинського [86], С.Павленко ]55], а в 1993 р. в серії “Україна “Голоси історії” було надруковано репринтне видання “Истории Малой России”, яка є відтворенням четвертого видання 1903 р.

Перше видання “Истории Малой России” у 4-х томах з’явилось у 1822 р. і характеризувалося величезною джерельною базою, як справедливо зауважує М.Марченко: “На зразок “Історії держави Російської” Карамзіна “Історія Малої Росії” Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньополітичною”, причому “щодо показу історії стародавньої Русі, аж до ХV ст., він широко застосовує у своєму викладі матеріал, запозичений з “Історії держави Російської” Карамзіна з частими посиланнями на неї [63,с.18].

В цілому “История Малой России” охоплює період від розширення слов’янських племен в регіоні Східної Європи до ліквідації царизмом політичної автономії Лівобережної України наприкінці ХVІІІ ст. і в ній лише побічно згадується боротьба Київської Русі проти кочівників і вихваляється в цьому зв’язку роль Володимира Мономаха. Ця праця мала величезне значення на формування політичної свідомості української національної еліти і навіть великоросійський шовініст В.Бєлінський визнавав, що “загалом, говорячи про Малоросію, ми не могли б назвати книги, до якої можна було б звернутися з більшою прихильністю” [55,с.27].

Певний внесок в дослідження княжої доби української історії зробив “український Ломоносов” Михайло Максимович (1804 – 1873), який за своє життя написав і опублікував понад 260 праць і творів [55,с.48]. Зокрема у своїй статті “Нечто о земле Киевской” запропонував наступну хронологію української історії:

І. 864-1240 – Київська держава;

ІІ. 1240-1320 – Київське князівство під татарською владою;

ІІІ. 1320-1569 – Київське та Переяславське князівства приєднані до Великого князівства Литовського;

ІV. 1569-1654 – Україна у складі Польщі;

V. 1654-1764 – Київсько-Переяславські землі повертаються в склад загального Руського світу, застерігши для себе автономію;

VІ. З 1764 р. – ліквідація малоросійської Гетьманщини.

Ця хронологія дозволяє стверджувати, що вчений розглядає українську історію як окрему, що має свій шлях і природне право на існування [69,с.87-88]. З історії Київської Русі написав і такі розвідки як “Откуда пошла Русская земля” (1837), “История древней русской словесности” (1839).

Саме М.Максимович у 1840 р. підготував проект Статуту Товариства історії і старожитностей у Києві та записку про його створення при університеті. Він також написав статті “Волинь до ХІ ст.”, “Про давню Єпархію Переяславську”, “Великий Київський князь Святослав Ярославич”, в яких розглядає і причини роздроблення Русі [63,с.203] гостро критикував “норманську теорію” походження Русі. Своє місце на ниві історичної науки вчений визначив так: “На полі вижатому наскоро істориками України збираю пропущені і загублені ними колоски й потроху передаю їх до загального відома.”[63,с.203].

На превеликий жаль фактично призабуті в сучасній Україні ім’я і науковий доробок Миколи Андрійовича Маркевича (1804