Певний внесок в дослідження історії князівських з’їздів зробили праці “Нариси до історії Київського Великого князівства в Х – ХІ ст.” Домета Оленчина [64,с.34-35]. “Останні Романовичі” М.Андрусяка (1948) [64,с.15], “Дон и Приазовье в древности” (1958) М.Міллера, “Студії з ранньої історії України” О.Домбровського [64,с.8].

Таким чином, діаспорна історична школа стала важливим елементом історико-державницької традиції наукових студій поза межами етнографічної України, впливовим українознавчим центром в Східній Європі в умовах радянського тоталітарного режиму. Діаспорні історики в своїх працях досліджували і проблему князівських з’їздів, хоча вона в них не стала окремим предметом наукового дослідження і вони мало що нового внесли в концептуально-теоретичному плані.

Розділ ІV. Сучасна історична думка про причини, хід і наслідки князівських з’їздів в контексті формування державності України-Руси

Вже на початку 1991 р. з’являється український переклад курсу О.Субтельного “Україна: історія”, що на кілька років став основним вузівським підручником. Серед причин роздроблення автор називає суб’єктивні (розбрат серед князів, відсутність правил престолонаслідування) та об’єктивні (економічний застій внаслідок зміни міжнародної торгової кн’юктури). В цьому контексті і оцінюється Любецький з’їзд [68, с.47-48].

Наприкінці 1991 р. вийшов І том вузівського курсу “Історія України”. У відповідній лекції Л.Мельника [54,с.59-69] причину роздробленості автор бачить у тогочасних виробничих і суспільних відносинах, “розвиткові феодального ладу і його утвердженню на всій території Руси. Роздробленість трактується як “трудний наслідок розвитку феодального ладу”, а Любецький з’їзд як такий, що не зміг зупинити цей об’єктивний процес [54,с.56-57].

Об’єктивістськи-обережний підхід до реалій ХІІ ст. продемонстрував Я.Дашкевич, оперуючи 4 моделями східнослов’янських етносів: “альфа” – символізує українців, включає донський субстрат і норманський субстрат, “бета” – символізуєновгородсько-псковський етнос, включає Долтський субстрат і норманський суперстрат, “гамма” – символізує великоросів на угро-фінській підгладдці, “дельта” – білорусів на балтійському субстраті [58,с.33]. Взагалі Ярослав Романович Дашкевич – людина дивовижна досі. Він – автор близько тисячі наукових статтей, розвідок, праць, культуролог, мовознавець,есеїст, політолог та історик України [97,с.2]. Серед його відомих наукових праць слід передусім згадати “Історію українського війська” (1992), “Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України” (1993), “Національне питання в Україні” (1994) та багато інших. Актуальними є його слова: “Перед сучасною історичною наукою стоїть завдання не тільки очиститися від усіляких нашарувань. Слід проводити нові дослідження на рівні вимог сьогодення... гостро стоїть питання публікації величезного корпусу документів...” [97,с.3]. Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в його статті “Українські землі в часах Галицько-Волинської державності”:

сучасні офіційні історики, передусім з “київської школи”, являються в значній мірі спадкоємцями таких російських заполітизованих напрямів, як слов’янофільство і москвофільство, антизахідництво, євродійство [97,с.3];

применшується значення і роль Західної України, особливо Галичини [95,с.3-4];

велику роль в процесах етнічної і політичної консолідації давньоруських земель відіграли галицькі та волинські князі [35,с.15-19].

Інший сучасний український історик Л.Залізняк розвинев концепцію М.Брайковського, безпосередніми предками українців вважає не антів, а аковінів. Русь він визнає як “імперію ранньосередньовічного типу”, важливу роль в оформленні якої відграли княжі з’їзди [9,с.136-137]. Він відзначає “Остаточне дозрівання білорусів, псково-новгородців, росіян сталося в Х – ХІІІ ст. у складі проукраїнської імперії Київська Русь. Фактичний розпад останньої в другій половині ХІІ ст. знаменував собою унезалежнення від Київської метрополії згаданих молодих постімперських етносів [9,с.97]. У своїй гостросюжетній статті “Давньоруська народність” він гостро критикує москвоцентричні концепції М.Погодіна, М.Покровського, В.Мовродіна, Б.Рибакова, Б.Грекова та інших, порівнює етнополітичний розвиток східнослов’янських етносів з романськими народами справедливо зауважує: “Наскільки мешканців Лондона, Парижа, Праги чи Варшави Х –ХІІІ ст. можна вважати відповідно англійцями, французами, чехами та поляками, настільки тогочасний Київ був українським” [38,с.14], можна погодитись і з його твердженням, що “князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст. були з’їздами українських князів”, а “головним творцем києворуської культури Х – ХІІ ст була перш за все людність Південної Русі і звідси канонічні зразки культури княжого Києва поширювалися і на північну територію імперії, впливаючи на розвиток пробілорусів, проросіян, новгородців [39,с.13].

Одним з найбільших знавців історії Київської Русі, традицій давньоруського літописання являється директор Інституту археології НАНУ Петро Толочко. У своїй праці “Від Русі до України” відомий історик і археолог зауважує: “за перших десятиліть ХІІ ст. завершився ранньофеодальний період в історії Київської Русі, після якого розпочалася доба феодальної роздробленості, що тривала до 40-х років ХІІІ ст. і цей об’єктивний процес був прискорений рішеннями Любецького та наступних з’їздів [28,с.20-21]. У статті “Літописець Нестор” академік толочко, аналізуючи статті “ПМЛ” за 1097 – 1110 рр., стверджує, що вони всупереч думці В.М.Татіщева, були написані Нестором [27,с.188-189], це і підтверджується тим фактом, що “Нестор створював свій літопис в часи правління Святополка Ізяславича” і тому дещо зретушовується роль Мономаха у боротьбі з половцями [27,с.187].

П.Толочко разом зі своїм сином О.Толочком є автором фундаментальної монографії “Київська Русь”, в якій спеціальний розділ-параграф присвячений Любецькому з’їзду [29,с.198-207]. На самому початку історик наводить слова з “ПВЛ”:

“У рік 6605 (1097). Прибули Святополк (Ізяславич), і Володимир (Всеволодич), і Давид Ігорович, і Василько Ростиславич, Давид Святославич, і брат його Олег і зібралися в Любечі, щоб уладнати мир. І говорили вони один одному, кажучи: “Пощо ми губимо Руську землю,