П.Толочко далі зауважує: “Любецький з’їзд встановив правила гри на ближчі півстоліття, а в певному сенсі назавжди”. Початкова ідея пердбачала скликання з’їзду в Києві. Логіка тут очевидна: крім того що Святополк мав би виконувати роль господаря (і глави зібрання), за ним стояв би і авторитет самого міста. З’їзд, одначе відбувся в Любечі, місці, вибраному також не без прихованого значення. Для князівського вуха сама назва містечка мала нагадувати про головну засаду співжиття – “братерську любов”. Другою корекцією проти батькового тону була ідея запросити на з’їзд, який проектувався лише для нащадків династії Ярославичів, князів-ізгоїв, усіх цих Ігоревичів і Ростиславичів. Щоправда, як з’ясувалося, вони держали лише дорадчі голоси. В результаті з’їзду було впроваджено нове поняття князівського володіння – “отчина” – і визначено три нові утворення – Київ, Переяслав та Чернігів. Визначивши Київ як отчину Святополка, князі визнали і його верховну владу. А загальним тлом любецьких ідей став “Заповіт Ярослава”. Ніхто, крім нащадків тріумвірату (Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославича), отчин не одержав [29,с.199-200]. Причому завдяки хитрому плану Олега Святославичу був переданий лише Новгород-Сіверський, а Давида Ігоровича було урівняно в правах з Ростиславичами. Тим часом “солодкі промови про братню любов, спільну оборону від половців, заповіти батьків, турботу про Руську землю позбавляли скривджених навіть можливості пролистувати” [29,с.201]. Можна погодитись і з міркуванням П.Толочка про те, що війна за київський стіл між Юрієм Довгоруким і Ізяславом Мсиславичем “ До краю знищить спадщину Любецького з’їду, до краю заплутав міжкнязівські взаємини й розхитає правові основи верховної влади” [29,с.216]. І все ж, як зазначає О.Толочко, ці події не спричинилися до розпаду Київської Русі, а її “смерть була спричинена не феодальною роздробленістю ХІІ ст., а монгольською і литовською політикою кінця ХІІІ – початку ХІVст.” [48,с.16].

Іншим відомим представником сучасної “київської школи” є Микола Котляр, автор 18 монографій та понад 300 статтей. Вже у своєму довідковому виданні “Історія України в особах. Давньруська держава.” Він зазначає: “з середини ХІІ ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших князів, що вирішує спірні питання на “столах” (з’їздах), тим самим визнаючи велику роль князівських з’їздів в процесі стабілізації політичної системи Київської Русі [14,с.17]. В нарисі, присвяченому В.Мономаху, він підкреслює, що завдяки перемогам над половцями та проведенні в життя рішень князівських з’їздів, в “суспільній свідомості Давньої Русі вкоренилася думка, що скромний, здавалось би, переяславський князь є, по суті, першим у державі”. [14,с.123]. Підкреслюється і значення Дюбецького з’їзду, щодо подолання пихатості і самовпевненості князя Олега і Святославича”: “Олег до і після 1097 р.- це, по суті, двоє різних людей, різних вдіч і темпераментів. На зміну запальному, гордовитому, войовничому, амбітному рицареві прийшов слухняний, згаслий і малопомітний удільний князь. Його роль у політичному житті Давньоруської держави поступово зійшла внанівець” [14,с.136].

Микола Котляр – автор фундаментальної монографії “Галицько-Волинська Русь”, в якій велику увагу звертає на складання території Галицько-Волинської Русі, етнополітичний та культурний розвиток галицьких і волинських земель в ХІ – ХІV ст. У складенні державності на західноукраїнських землях історик певну роль відводить рішенням Любецького з’їзду 1097 р., згідно яких Перемишлянську землю було визнано спадковим владінням гілки Ростислава, а Теребовль було закріплено за Васильком [15,с.115-116]. В статті “Давньокиївські князі Володимир Мономах” М.Котляр детально висвітлює переможну боротьбу князя з кочівниками, зауважує, що “Мономах перехопив у ворога стратегічну ініціативу, з кожним роком все далі заганяючи його вглиб південноруських степів” і в зв’язку з цим він дістав змогу “встановлювати свої принципи політичної гри, диктувати свої умови міжкнязівських взаємин” [42,с.6-7].

Цілий ряд цінних з наукової точки зору думок висловлено в статті Котляра “Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст.”:

розкривається характер центральної влади й структури Київської держави від Всеволода до Володимира Мономаха включно як спроби зберегти одноосібну і централізовану монархію на Русі [43,с.26];

на Русі в 1078 – 1093 рр. правив своєрідний дуумвірат – Всеволод з своїм сином Володимиром [43,с.21];

у 1096 – 1113 рр. Київською Руссю правив дуумвірат – Святополк Ізяславич – Володимир Мономах [43,с.23];

Любецький з’їзд не мав важливого значення щодо зміни принципів престолонаслідування, князівського володіння та цілої системи політичних відносин на Русі, підтвердженням чого є наступний перебіг подій [43.с.24];

У 1100 і 1101 рр. були проведені князівські з’їзди у Витичеві й на Золотчі, на яких поряд із Святополком і Володимиром на перші ролі висуваються троє Святославичів: Давид, Олег і Ярослав [43,с.25];

Багатолітня успішна боротьба проти половецьких ханів дозволила Володимиру Мономаху на певний час відновити одноосібну і централізовану монархію на Русі [45,с.26].

Ці міркування знаходять своє логічне продовження в статті “З історії міжкнязівських відносин на Русі” – серед висловлених у ній думок на увагу заслуговують наступні:

в останні десятиліття ХІ – перші десятиліття ХІІ ст. в країні