Типологічно Любич співставлений з Верденським з’їздом 843 р, на якому нащадки Карла Великого розділили свою імперію на три частини або з розділом імперії сельднукідів в 1092 р. на Іран, Сирію й Анамоцію [70, с.59-60]. 14 серпня (30 серпня, 30 червня) 1100 р. відбувся з’їзд у Вітичеві, на якому Давидові Ігоровичу було залишено Бореськ і Острог, а Святослав від себе додав Дубен і Чорнорийськ, а Мономах і Святославичі – по 200 гривен. З авансцени політичного життя таким чином було усунуто впливового волинського князя. Далі тріумвірат князі узявся за Ростиславичів. На з’їзді перед ними було поставлено вимогу про видачу холопів і смердів, які втекли з інших земель до галицьких володінь, але оскільки значне посилення Святополка не входило до планів Мономаха, Ростиславичам дали спокій [70,с.65]. Пізніше князівські з’їзди відбулися в 1101, 1105, 1108, 1123 і в пізніших роках [70,с.106].

Таким чином, сучасні українські історики (М.Котляр, П.Толочко, С.Федоха) продовжили традиції історичних досліджень радянських і діаспорних науковців проблеми феодальної роздробленості і князівських з’їздів. Особливо велику увагу вони приділяють перипетіям Любецького з’їзду та його постановам. Однак до наших днів немає комплексної узагальнюючої праці присвяченої князівським з’їздам і це, мабуть, являється завданням для молодих талановитих дослідників.

Висновки.

Однією з перших форм української державності була Київська Русь. І цілком логічною та закономірною являється зацікавленість істориків багатьох генерацій політичною, економічною та культурною історією Київської Русі. Серед багатьох проблем історії Київської Русі велику увагу історики приділяють феодальній роздробленості та ролі князівських з’їздів у створенні державності України-Руси.

Вже дореволюційні історики (Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров, В.Антонович), опираючись на величезний архівний та джерельний матеріал, дослідили розгортання державотворчих процесів у давньо- та середньовічну добу, причини скликання, хід та наслідки князівських з’їздів. В їх працях появились перші наукові концепції, системний аналіз історичних подій і явищ, які до наших днів не втратили своєї наукової вагомості. Особливо великий внесок у дослідження проблеми князівських з’їздів зробив історик світового рівня М.С.Грушевський – автор 12-т “Історії України-Руси”.

Більш глибокі аналітичні дослідження різних проблем Київської Русі, є у радянських істориків, але вони дуже заідеологізовані. Незважаючи на вказаний перелік, у працях радянських істориків ретельно вивчено першовитоки давньоруської державності, сформовано концепти “давньоруський феодалізм”, “давньоруська народність”, “феодальна роздробленість”, висвітлено науковий доробок дореволюційних істориків. Особливо слід відмітити науковий доробок В.Мавродіна, Б.Грекова, Б.Рибакова, М.Брайчевського, І.Фроякова.

Певний внесок у дослідження проблеми князівських з’їздів зробили діаспорні історики Н.Д.Полонська-Василенко, Д.Дорошенко, Т.Коструба, М.Чубатий та інші у своїх наукових студіях висвітлили хід та наслідки Любецького та інших з’їздів, їх роль у формуванні державності України–Руси, велику увагу приділили їх ініціаторам (В.Мономаху, Мстиславу Великому). Продовжуючи традиції дореволюційної історичної думки, науковці з діаспори грунтовно вивчили комплекс зовнішніх та внутрішніх чинників, які впливали на розвиток княжої державності, взаємини давньоруських племен з кочівниками, ставлення і розвиток давньоруських міст.

У 90-і рр. ХХ ст. українські історики, опираючись на величезний науковий доробок попередніх генерацій дослідників та наявний джерельний матеріал, ще більш глибоко на концептуально-теоретичному та філософському рівні дослідили цілий комплекс проблем з політичної, економічної та культурної історії Київської Русі. В їх працях зазвучали концептуально нові висновки, переглянуто цілу низку загальноприйнятих положень, сформовано нові концепції. На особливу увагу заслуговують насамперед наукові студії київських істориків М.Котляра, О.Толочка, П.Толочка, львівських науковців Я.Дашкевича, Д.Залізняка, ужгородського дослідника С.Федика. В їх працях наявний величезний фактологічний матеріал, подано системний науковий аналіз тогочасних подій, явищ, процесів з державотворчих позицій.

І все ж ми змушені констатувати, що проблема князівських з’їздів залишається недостатньо вивченою (немає жодної узагальнюючої праці з цієї проблеми.) і чекає на своїх талановитих дослідників з молодої творчої генерації.

Список використаних джерел і літератури:

Джерела.

1.Антонович В. Моя сповідь.- К., 1995.- 816 с.

2. Багрянородный Константин. Об управлении империей.- М., 1989.- 486с.

3. Борисенко В.І. Курс української історії.- К., Либідь.- 1996.- 616 с.

4.Брайчевський М. Вибрані твори.- К., 1999.- 597 с.

5. Брайчевський М. Конспект історії України.- К., 1993.- 315 с.

6. Греков Б.Д. Киевская Русь.- М., 1953.- 338 с.

7. Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава

до кінця ХІV сторіччя.- К., 1991.- 560 с.

8. Грушевський М. Історія України-Руси.- К., 1992. – Т.2.

9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України.- К., 1994.- 255 с.

10. Каргалов В.В. Внешнеполитический факторы развития Феодальной

Руси.- М., Высшая школа.- 1967.- 263 с.

11. Каргалов В., Сахаров А. Полководцы Древней Руси.- М., 1986.- 575 с.

12. Костомаров М. Галерея портретів.- К., 1993.- 336 с.

13. Коструба Т. Нарис історії України.- Торонто, 1961.- 304 с.

14. Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава.- К.,

Україна, 1996.- 240 с.

15. Котляр М.Ф. Галицько-волинська Русь // Україна крізь віки.- Т.5.-

К.,1998.- 336 с.

16. Літопис Руський: За Іпатським списком // Перекл. Л.Махновця.- К., 1989.- 592 с.

17. Лихачев Д.С. Возникновение русской литературы.- М.,-Л., 1952. – 430с.

18. Мавродин В.Р. Образование Древнерусского государства.- Л.,

1945.- 431 с.

19. Мавродина Р.М. Киевская Русь и кочевники (печенеги, порки,

половцы). Историографический очерк.- Л., Наука, 1983.- 86 с.

20. Носонов А.Н. “Русская земля” и образование територии

Древнерусского государства.- М., 1951.- 264 с.

21. Пашуто В.Т., Флоре Б.Н., Хорошкевич