Інший видатний російський історик С.М.Соловйов являється творцем 29т. “Истории России с древнейших времен”. У цій праці він висунув цілий ряд науково вагомих ідей:

князівські міжусобиці, постійний перехід князів з волості на волость були свідченням політичної незрілості давньоруського суспільства;

князівські з’їзди були лише окремим фрагментом в історії міжкнязівських відносин і не могли закласти міцного фундаменту для політичної стабільності Русі;

визнання принципу життєвості, руху, необхідності перемін, неоднозначності розвитку [101,с.162-163].

Відомим істориком кінця ХІХ – поч. ХХ ст. був академік Сергій Федорович Платонов (1860 – 1932) – автор “Очерков по истории смуты в Московском государстве ХVI – XVII вв.”, “Лекций по русской истории”, “Москва и Запад в XVI –XVII вв.” Зокрема в “Лекциях по русской истории” С.Платонов зауважує, що протягом ХІ – ХІІІ ст. визначились “ті обставини, які направляли протягом багатьох віків зовнішні устремління руського племені і його внутрішню організацію” і в цьому зв’язку певну роль відводить князівським з’їздам як спроби визначення перспектив подальшого розвитку державотворчих процесів на руських землях [75,с.116].

Одним з видатних істориків, археологів, етнографів і громадських діячів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. являється Володимир Боніфатійович Антонович (1830 – 1908) – засновник народницького наряму в українській історичній думці. Під його орудою сформувалась “київська школа”, яка завдяки таким відомим учням як М.Грушевський, Д.Багалій, І.Команій, В.Данилевич, М.Дашкевич, М.Давнар-Запольський та інші, заклала підвалини сучасної української історичної науки. Під його редакцією вийшло 15 томів “Архива Юго-Западной России”, з них 8 складалися з матеріалів, зібраних і оброблених ним особисто. Його ж перу належать праці “О происхождении казачества” (1863), “Очерк истории Великого Княжества Литовского до смерти великого кн. Ольгерда” (1878) [55,с.88]. У 1881 – 1887 рр. очолює історичне товариство Нестора Літописця. Особливе місце в його науковій спадщині займають “Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії” (1885), “Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах” (1883). Ось як оцінює його як науковця М.Слабошпицький: “В його особі прийшов історіограф нової наукової якості. Стриманий в емоціях, лаконічний, він повсюдно визначається проблемною інтерпретацією фактів, монографічною глибиною висвітлення теми”[95,с.223]. У своїй статті “Киев в княжеское время” В.Антонович сумно зауважує: “Любецький з’їзд став рубіжною віхою першого періода історії Києва. Після Любецького з’їзду князь Київський вже не є князем всієї Руської держави, а тільки князем незначного уділу” [1,с.596].

Найбільший внесок у дослідження причин, суті, особливостей та значення князівських з’їздів у контексті процесів феодальної роздробленості зробив історик світового рівня Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) – автор близько 2 тисяч тільки друкованих праць, творець першого фундаментального дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини ХVІІ ст. “Історія України-Руси” у 10 т., 12 книгах.

Вже у студентські роки він написав глибоко наукову роботу “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века”, за яку одержав золоту медаль. У своїй праці він справедливо зауважує: “Смерть кожного князя відкривала питання про наслідування київського столу” [7,с.96]. Описує він і Любецький з’їзд: “Восени 1097 р. в Любечі зібрались накінець “задля побудови миру” Ярославичі,- було визнано право всякого князя на волость і принцип отчизності при розподілі столів. ”...Цей факт мав... дуже важливе значення в історії удільно-вічового періоду, закріпивши устремління окремих племен до відособлення”, з гіркотою зауважує, що “Любецький з’їзд став видним пунктом для нової ще більш жорсткої боротьби”.

У 1899 р. М.Грушевський написав і видав 2 т. “Історії України-Руси”, що присвячений якраз періоду ХІ – ХІІІ ст. У цьому томі історик виокремлює три основні наслідки Любецького з’їзду князів:

було запроваджено принцип успадкування Батьківщини;

було санкціоновано існуючий стан володіння і встановлено союз для оборони спокою;

затверджено союз князів проти половців, збереження цілісності Руської землі [8,с.90-91].

В становищі ізгоїв залишились полоцькі князі. Іронічно ставиться науковець до зауваження літописця про те, що Любецький з’їзд був актом братської любові і для цього наводить події волинської війни 1097 – 1102 рр., що спростувала ці твердження літописця [8,с.91-92]. Змальовує відомий історик і перипетії з’їзду в Іветичах в серпні 1100 р., на якому було вирішено передати Волинь Святополку, а Давиду Ігоревичу в компенсацію було передано Бузьку волость, Острог, Дубни і Чорнорийськ, відібрано було волость і в осліпленого Василька [8,с.97-98]. З цього приводу М.Грушевський сумно зауважує: “Постанови про забезпечення спокою, про оборону покривджених князів незабаром зовсім безпардонно порушили самі їх автори” [8,с.101], самі ініціатори з’їздів були безсилі перед фактом роздроблення Русі, формування нових політичних центрів і “життя розбившись на атоми йшло в глибину провінцій” [8,с.130].

У 1904 р. М.Грушевський опублікував статтю “Звичайна схема “русской истории”, де розкритикував історичні доктрини російських істориків Карамзіна, Соловйова, Ключевського і заявив, що немає “общеруської історії”, а тим більше “общеруської народності”. Він підкреслив, що “Цей період перейшов не в володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст., потім литовсько-польський ХІV – ХІV ст.” [58,с.134].

М.Грушевський являється автором і таких фундаментальних наукових розвідок як “Історія української літератури”, “З історії релігійної думки на Україні”, “Ілюстрована історія України”, в яких також побіжно згадуються і князівські з’їзди ХІ – ХІІ ст., та аналізуються тогочасні видатні пам’ятки історико-політичної та правової думки. І цілком слушною, на нашу думку, являється міркування академіка М.Жулинського про те, що “ми повинні частіше заглядати в праці Грушевського, вслухатися в його пророчі слова, пам’ятати, що