Велике значення для дослідження історії князівських з’їздів мають наукові розвідки, які друкувались в “Университетских известиях” протягом 1861 – 1919 рр., при Київському університеті. Редакторами цього журналу були такі відомі історики як проф. С.Ходецький, проф. В.Іконніков (1873 – 1913). За 1861 – 1883 рр. “Университетские известия” опублікували 88 досліджень, дисертацій, статтей з історії [103,с.60]. Зокрема було опубліковано “Нарис історії Кривицької і Дреговицької земель до початку ХІІІ ст.” М.Довнор-Запольського, “Віче в Київській області” Д.Багалія, “Нарис історії Полоцької землі до кінця ХІV ст.” В.Данилевича, “Нарис історії Волинської землі до кінця ХVІ ст.” О.Андріяшева, “Володимир Мономах та його час” І.Лащенкова та інші [103,с.61]. У 1873 р. при Київському університеті було створене “Історичне товариство Нестора-літописця”, членами якого були В.Антонович, О.Ф.Кістяківський, І.В.Лучицький, М.Костомаров та інші відомі історики того часу.

Не можна не згадати і про історичні дослідження, які проводило Українське наукове товариство в Києві (1907 – 1921). В склад історичної секції Товариства входили М.Грушевський (голова), В.Щербина, А.Яковлів, В.Антонович, А.Берля, М.Білешівський, О.Грушевський, В.Данилевич, І.Джиджора, І.Каманін, О.Левицький, Г.Павлуцький, Я.Шульгін [102,с.23]. До історії Київської Русі і Галицько-волинської держави можна віднести наступні праці: “Український рух на схід: розселеннє за московською границею до 1648”, “Велика, Мала і Біла Русь”, “Нові гіпотези з історії староруського права” М.Грушевського, “Забуті межі давньої Київщини” Л.Добровольського, “Майданові городища на Україні” К.Мельника-Антоновича [102,с.24-28]. В цілому значення цього об’єднання істориків полягає в орієнтації на дослідження конкретних питань минулого українського народу, у формуванні національних кадрів істориків та створенні значної кількості різнотематичних праць, опублікованих у виданнях товариства.

Таким чином, вже дореволюційні історики окреслюють перспективи досліджень князівських з’їздів, але не виокремлюють їх в окрему проблему і розглядають в контексті феодальної роздробленості Київської Русі. В їх працях наявний величезний фактологічний і концептуально-теоретичний матеріал, який і став базою досліджень князівських з’їздів вже у післяреволюційний час.

Розділ ІІ. Радянська історична думка про роль і значення князівських з’їздів

Революційні події 1917 – 1920 рр. і встановлення радянської влади в Росії, Україні, Закавказзі, Білорусії, Монголії мали значний вплив на становлення нової, радянської, історичної науки. Нова генерація істориків, опираючись на ідеологети свого часу та концептуально-теоретичні здобутки своїх попередників, зайнялась розробкою різних питань стародавньої історії, в т.ч. і проблемою феодального роздроблення і князівських з’їздів.

Одним з перших радянських істориків, які досліджували проблеми феодальної роздробленості Русі та історію міжкнязівських з’їздів був Матвій Іванович Яворський (1884 – 1937) – представник репресованого “відродження” 1920 – 1930-х рр.

За свої праці “Історія України у стислому нарисі”, “Нариси історії революційної боротьби на Україні” у квітні 1929 р. був обраний академіком ВУВН. У 20-ті роки ХХ ст. підручники з історії України, написані М.І.Яворським, були єдиними, що рекомендувалися для шкіл і вузів, знання його праць було обов’язковим для вступу до аспірантури Українського інституту марксизму. Однак у 1929 р. в Українському інституті марксизму-ленінізму відбулася дискусія, на якій погляди Яворського кваліфікувалися не тільки як дрібнобуржуазні, а й прокуркульські, що йдуть у руслі “правих ухлетиків”, тобто групи М.І.Бухаріна [72,с.90], а в лютому 1930 року його було заарештовано у справі “Українського національного центру”, а 3 листопада 1937 р. – розстріляно [58,с.241-244]. Подібна доля спіткала іншого радянського історика М.Є.Слабченка (1882 – 1952), автора праць “Матеріали до соціально-економічної історії України”, “Матеріали Для виучування історії західноруського та українського права”, “Досліди з історії права Малоросії”. Досить оригінальним є його визначення феодалізму як такого ладу, що в результаті конфлікту між головою держави і великими поміщиками породжує компромісну станову державу [58,с.249].

У 1940 р. в Києві вийшов лекційний курс історії України, розділ “Київська Русь і феодальні князівства” написав К.Гуслистий. Він зазначив: “Київська Русь в основному була східнослов’янська держава. Після розпаду Київської держави на території України утворилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Галицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське. На території цих князівств і оформилась українська народність”, побіжно згадується Любацький з’їзд 1097 р. [70,с.36].

У 1945 р. вийшла монографія ВВ.Мавродіна “Образование древнерусского государства”, який сформулував концепцію “давньоруської народності”. На його думку, давньоруська держава політично об’єднала “руські” племена, з’єднала їх спільністю політичного життя, культури, релігії, спільною боротьбою із зовнішніми ворогами та спільними інтересами на міжнародній арені, історичними традиціями, сприяла появі та закріпленню єдності “Русі та руських”. Усі ці явища в сукупнусті обумовили формування давньоруської народності [18,с.395]. Головну причину того, що процес складання давньоруської народності перервався, В.В.Мавродін вбачає у феодальній роздробленості, яка розчленила давньоруську народність на частини, створила передумови виникнення етнічних утворень, відповідних значним самостійним феодальним державам [18,с.400-401]. У цьому контексті він і розглядає історичне значення князівських з’їздів кінця ХІ – початку ХІІ ст.

Пізніше основні концептуальні ідеї В.Мавродіна були більш науково обгрунтовані в його працях “Формирование русской нации” (1947), “Основные моменты развития русского государства до XVIII ст.” (1947), “И.В.Сталин о феодализме в России” (1949), “Древняя Русь”.

Прихильником концепти “давньоруська народність” виступає і відомий радянський історик Б.Д.Греков. У своїй праці “Киевская Русь” співставляє Русь Х – ХІ ст. з “державою Меровичів і Королінгів і за їхнім походженням і за їхньою структурою, і за їхніми подальшими долями”. Для позначення такого типу держав він запропонував термін “ранньофеодальна монархія” [6,с.31,369]. В цій праці він висуває формулу, що на півстоліття стає класичною для радянської історіографії: