Про формування єдиної давньоруської самосвідомості пише у своїх монографіях і Д.С.Лихачов. Так, у праці “Возникновение русской литературы” він наголошує на мовній, економічній, територіальній, психічній та культурній єдності даної народності і в цьому зв’язку побіжно згадує князівські з’їзди як яскравий приклад усвідомлення князями необхідності існування давньоруської єдності. Руська культура, в свою чергу: “ сприяла складанню цієї народності, створюючи ту спільність культури, яка є однією з необхідних ознак створення народності, а потім і нації”. 17,с.231. У 1978 р. Д.Лихачов пише статтю “Про політичну позицію Володимира Мономаха”, в якій відзначає: “В історичному процесі ХІІ – ХІІІ ст. діяли як відцентрові, так і доцентрові сили. Жодну з цих сил не слід скидати з рахунку, визнаючи їх “реакційними”, гальмівними для історичного процесу. Феодальне дроблення Русі аж до монголо-татарського завоювання не було тотальним. Повного феодального роздроблення не було”. Можна погодитись і з його твердженням про те, що відцентровим економічним тенденціям протистояли доцентрові ідеологічні, а Мономах був “виразником органічної єдності цих суперечливих тенденцій [44,с.35].

Питання князівських з’їздів не залишається поза увагою відомого академіка Бориса Рибакова. В працях “Киевская Русь и русские княжества ІХ – ХІІІ веков”, “Мир истории. Начальные века русской истории”, “Древняя Русь”. В цих працях академік Рибаков так пояснює, чому саме Любач було обрано місцем з’їзду 1097 р.:

“по-перше, Любaч був родовим гніздом всіх руських князів;

по-друге, він належав Олегу і тому було не спроста появитись на князівський з’їзд” [24,с.193].

“На любецькому з’їзді був проголошений принцип династичного розподілу Руської землі між різними князівськими гілками при збереженні єдності перед обличчям зовнішньої безпеки. Однак “все це було засновано не на реальних інтересах окремих земель, не на реальному співвідношенні сил”, а “князівські з’їзди не стали засобом виходу з кризи”, “благородні принципи проголошені в живописному дніпровському містечку, не мали гарантії і були порушені через декілька днів після торжественного цілування хреста в дерев’яній церкві Любецького замку” [23,с.193]. У 1100 р. В.Мономах виступив ініціатором з’їзду князів в Іветичах, на якому виступив обвинувачувачем Давида Ігоревича, але і цей з’їзд став його поразкою” [23,с.208-209]. Б.Рибаков також стверджує, що після того, як князівські з’їзди виявились неефективним засобом політичної консолідації давньоруського суспільства, Київська Русь розпалася на півтора десятків давніх племінних союзів. Столиці багатьох найбільших князівств були у свій час центрами союзів племен: Київ – у полян, Смоленськ – у кривичів, Полоцьк – у полочан” тощо [47,с.50].

У 1953 р. виходять академічні “Очерки истории СССР” з роздумом “Виникнення давньоруської народності”, написаним Л.Черепніним “Очерки” розцінюють державно-політичні процеси на Русі ХІ – ХІІІ ст. не лиш як закономірні, а й цілком прогресивні: “Феодальна роздрібленість стала фактом очевидним. Завершувався ранньофеодальний період Росії (мається на увазі Русі.- В.Ф.). Та на початку ХІІ ст. здійснено спробу відновити старий політичний устрій”. Тому діяльність Мономаха оцінюється досить критично: в його особі “феодали знайшли правителя, що зумів на якийсь час шляхом компромісу посилити значення київського князя і захистити його класові позиції. Та скоро форма надбудови відмирала, і воскресити минуле вже повністю було неможливе” [65,с.190,191].

У 1958 р. виходить збірник “Вопросы формирования русской народности и нации”, в якому стаття про давньоруську народність знову належить Л.Черепніну. Він подає періодизацію формування давньоруської народності, підкреслює, що в ХІІ ст. “відбулося розчленування ранньофеодальної держави на ряд феодальних земель і князівств у результаті дальшого процесу феодалізації”, і цьому об’єктивному процесу не могли завадити жодні рішення князівських з’їздів [51,с.39-40].

Натомість радянський історик С.В.Юшков у праці “Общественно-политический строй и право Киевского государства” вважає, що до середини ХІІ ст. феодалізму як такого в Київській Русі не існувало. Підставою для такого твердження вважає відсутність у джерелах ІХ – ХІІ ст. вказівок на панування відробіткової феодальної ренти, яка є початковою формою феодальних відносин у будь-якому суспільстві. В цьому зв’язку князівські з’їзди кінця ХІ – початку ХІІ ст. він розглядає як конкретні вияви ідей народоправства і колегіального прийняття рішень, що беруть свій початок ще з докняжих часів [32,с.55]. Пізніше започатковану С.Юшковим традицію вивчення васальних відносин князів продовжив В.Т.Пашуто. В.Пашута хоча і не довів індентичність руського васалітету з західним, але заперечувати сам факт васалітету після Пашуто стало неможливим. Він визначив державний лад Русі доби роздроблення як “колективний суверенітет”, що прийшов на зміну “ранньофеодальній монархїї”, і в цьому зв’язку важливу роль відводив князівським з’їздам як певним рубіжним віхам в еволюції давньоруськох суспільно-політичної системи [21,с.77,125]. В.Пашуто видав і неоціненний до наших днів збірник “Древнейшие источники по истории СССР. Тематика и состав выпуска по Европейскому региону”, про що з вдячністю згадує Я.Дашкевич [83,с.131].

Радянський історик В.Довженюк слушно зауважує, що в умовах дуже частої зміни феодалами своїх володінь, прискореного розвитку феодальних відносин князівські з’їзди з самого початку стали анахронізмом