Видозміни конфігурації поняття “Русская земля”, міжкнязівські стосунки детально аналізуються у праці А.Н.Насонова [20]. Ці ж проблеми розглядає і київський історик М.Ф.Котляр, широко використовуючи лінгвістичні розробки О.І.Попова, Ф.П.Філіна, М.Я.Морра, М.С.Державіна [41].

Не можна не відмітити і розробку проблем васалізму, їх еволюції та особливостей в період Київської Русі радянським істориком Ігорем Фрояковим. У своїх монографіях “Киевская Русь. Очерки социально-политической истории”, “Киевская Русь. Очерки отечественной историографии” І.Фроянов розкриває цілий ряд проблем:

радянська історіографія давньоруської народності;

генеза феодалізму в радянській історичній думці;

соціально-економічний розвиток Київської Русі в працях дореволюційних і радянських істориків [31];

особливості правового статусу давньоруських князів і феодалів;

соціально-політична роль давньоруського міста;

давньоруське віче [30].

Основні думки:

до кінця Х ст. функції Київського князя помітно посилились і ускладнились, а влада – посилилась, що було першим результатом розпаду родового ладу [30,с.30];

в ХІ – ХІІ ст. за активної участі князів створюються Правда Ярослава, Правда Ярославичів, Устави Володимира Мономаха, церковні князівські устави, однак в них так і не було врегульовано принципів престолонаслідування;

в ХІ – ХІІ ст. у зв’язку з появою багатотисячних князівських родів проблема васалітету набуває певної гостроти, подолати яку деякі князі намагались через рішення з’їздів [30,с.44-45];

князівський васалітет доповнився васалітетом боярським [30,с.63];

в ХІІ ст. спостерігається бурхливий ріст міст-держав, що сприяло сепаратистським тенденціям на Русі [30,с.243].

Князівські з’їзди як окремий елемент політичного розвитку Русі розглядаються і у працях присвячених русько-половецьким зв’язкам в ХІ – ХІІ ст. Причому коли А.Носонов, В.Пашуто, Б.Рибаков, Г.Літаврін розглядають половців переважно в негативному світлі, то В.Пархоменко, С.Юшков, М.Покровський, М.Брайчевський дотримуються своєї простеповицької орієнтації [70,с.68-69]. Причому як справедливо зауважує С.А.Плетньова: “Русь не тільки давала воєнну відсіч кочівникам, а й як представник більш високої культури і суспільного устрою впливала на кочових сусідів, поступово підпорядковуючи їх своєму впливу і змінюючи загальний напрям їх політики” [19,с.62-63]. Половецькі набіги на Русь і їх вплив на політичну консолідацію давньоруського суспільства досліджує в своїх працях В.В.Коралов [10;11], В.Т.Пашута [22], П.П.Толочко [49]. Зокрема В.В.Коралов зауважує, що рішення князівських з’їздів 1997, 1100, 1103 рр. спричинилися до серії переможних походів руських князів на половців і набіги половців на руські землі було припинено на декілька десятиліть [40, с.72].

Вагомий внесок в розвиток досліджень політичної історії Київської Русі вніс відомий історик Михайло Брайчевський – автор понад 600 наукових досліджень, серед яких знаходимо фундаментальні монографії “Біля джерел слов’янської державності” (1964), “Походження Русі” (1968), “Утвердження християнства на Русі” (1988), “Конспект історії України” (1993), “Походження слов’янської писемності” (1998) та інші археологічні й історичні дослідження 81,с.9. У своїй праці “Походження Русі” він висуває ряд сміливих і оригінальних думок:

головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп, російської – верхів’я Дніпра, Оки, Волги; білоруської – область дреговичів та полочан [4,с.360];

основу того складного явища, яке ми називаємо феодальним розробленням, становила приватна феодальна власність на землю, вотчинна система землеволодіння [4,с.362];

не було ніякої “колиски 3 братніх народів” [4,с.363];

тісні стосунки між Руссю і тюркськими кочовиками південних степів, особливо ж родинні зв’язки, обумовлювали певною мірою і етнічне зближення [4,с.371];

князівські з’їзди були важливим атрибутом суспільно-політичного життя кінця ХІ – початку ХІІ ст. [4,с.372];

з початку ХІІ ст. патриціат починає рішуче утверджувати себе як провідну суспільну силу, претендуючи на відповідну роль в обсязі політичного й ідеологічного життя [4,с.469].

Історії Київської Русі присвячені такі його наукові розвідки: “О времени сложения феодализма в Древней Руси” [В.И.- 1950.- № 8.- С.60-77], “Політичний лад і право Київської Русі” (Нариси стародавньої історії Української РСР.- К.,1957.- С.482-491), “Дослідження М.В.Ломоносовим історії древньоруської держави” [УІЖ.- 1961.- № 6.- С.94-99].

В 60-і рр. ХХ ст. М.Брайчевський стає активним учасником опозиційного руху. Дослідник його життя і творчості констатує: “Це був ледь не єдиний український історик, котрого знав пересічний громадянин. Не випадково саме археологу за фахом, а не історику належала вже хрестоматійна відома робота “Приєднання чи воз’єднання?”. Бо це була не стільки наукова праця, скільки суспільно-політичний трактат... цей твір заслужено став класикою дисидентської літератури”. [82,с.48]. За цей твір у 1968 р. його було звільнено з посади співробітника Інституту історії АН УРСР , [ с.116].

В ті ж роки М.Брайчевський пише могографії “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі”, “Візантія і Русь”, “Справа звинувачення Бориса і Гліба”, в яких побіжно торкається проблем князівських з’їздів [4,с.338]. Як слушно підкреслює доктор філософських наук Ю.Павленко: “відроджувати науку за умов важкого ідеологічного пресингу береться нове покоління. Саме до нього і належить М.Брайчевський, який обрав справою свого життя системний розгляд соціокультурного розвитку давнього і ранньосередньовічного суспільства слов’ян” [96,с.13]. У 1993 р. на основі статтей в журналі “Пам’ятки України” та газетах “Час – Time”, “Старожитності” він видає “Конспект історії України”, в якій викладена його концепція історії України відпалеоліту до сьогодення [5]. На жаль, велика наукова спадщина М.Н.Брайчевського і до наших днів залишається маловивченою і, на нашу думку, потребує серйозного фахового штудіювання.

У 1961 р. появляється І-ий том “Истории Украинской СССР”, розділ “Русь в період феодальної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.)” був написаний П.Толочком [57, с.364-420]. У цьому розділі обгрунтовується думка, що класова боротьба у ХІІ ст. мала