з 1130-х до сер. ХІІ ст. дистанціювання регіональної знаті вкупі з місцевими князями від Києва;

друга половина ХІІ ст. – гострі суперечності між місцевими князями і їхніми боярами;

злам ХІІ – ХІІІ ст. – вихід на історичну арену дворянства, основної опори князів [57,с.364-365].

Ця періодизація дозволяє більш наглядно представити суспільно-політичне тло, на якому проходили князівські з’їзди.

А ось як описує причини скликання Любецького з’їзду А.Сахаров: “Святополк бачив, що його влада над Руською землею тане, мов вранішній туман над темною дніпровою гладдю. Він і боявся князів, і хотів їх надалі примусити служити Києву, і оглядався безперервно на Мономаха. Саме в надії знову зміцнити свою владу над Руською землею поспішав Святополк до Любеча; і хай князі зберуться не в Києві, він стерпить це, головне, щоб було все, як за батька” [11,с.444]. Великий вплив на рішення Любецького та інших князівських з’їздів мав В.Мономах, про якого Б.Романов так пише: “Мономах – увесь в епосі феодальної роздробленості... Його життя не схоже на житіє... Печать добросовісної поміркованості і акуратності як гарантія політичної мудрості і холоднокровності лежить на всьому образові цього однаково вдалого князя-трудівника і літературновдалого письменника” [25,с.167].

1990 р. вийшла монографія О.Толочка “Князь в Древней Руси”, практично перша подібного роду в українській історіографії. В цій праці було виокремлено такі принципові відмінності руської роздробленості від західної:

відсутність жорсткого закріплення династичних прав окремих феодалів на певну територію й пов’язана з цим так звана мобільність князів;

нерозвиненість відносин суверенітету-васалітету та відсутність на цьому грунті численної феодальної титулатури;

неврегульованість процедури наслідування земельних володінь і пов’язаної з ними політичної влади. Висунyто тезу про державний характер феодалізму на Русі: “Волості належали не князю як такому, а тому столу, що він у цей час посідав... перерозподіл властей відбувався щораз при зайнятті новим великим князем столу, або в міру необхідності”. Це забезпечує специфічний характер експлуатації землеволодінь – ренту – податок. Тому суть роздроблення – в переході від державного феодалізму до повного суверенітету місцевих князів над своїми володіннями [26,с.172-184].

Таким чином, радянська історична наука внесла вагомий внесок у дослідження проблеми феодальної роздробленості та князівських з’їздів, ретельно дослідила політичні та економічні перипетії ХІІ – ХІІІ ст. і дала науково обгрунтовану оцінку князівським з’їздам, яка перейшла в спадок і сучасної історичної думки. Дослідження Б.Рибакова, Бгрекова, І.Фроянова, М.Брайчевського до наших днів являється найфундаметальнішими науковими розробками з історії Київської Русі.

Розділ ІІІ. Проблема князівських з’їздів у науковій думці діаспори

Події І і ІІ світових воєн, розгортання державотворчих процесів на українських землях в ХХ ст. обумовили потужні витки політичної еміграції в країни Західної європи, Америки та Австралії. За кордоном формується і досить впливова в науковому світі діаспорна історична наука, видатними представниками якої являються В.Липинський, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін, Т.Мацьків, Л.Винар, Л.Окіншевич, М.Антонович, М.Ждан, Б.Крутницький та десятки інших науковців.

Одним з “вельми цікавих мислителів ХХ століття та видатним істориком із своїм неповторним науковим, політичним та й мислительським “я” був В’ячеслав Казимирович Липинський (1882 – 1931) – засновник “державницької школи” в українській історіографії [100,с.86]. До наших днів не втратили актуальності його праці “Z dziejow Ukrainy”, “Назва “Русь” і “Україна” і їхнє історичне значення”, “Листи до братів-хліборобів”. Недарма інший відомий історик Д.Дорошенко так оцінив історичний доробок В.Липинського: “Історичні праці Липинського це без сумніву найсильніший і найважливіший вияв повороту в українській історіографії, викликаний відродженням українських державницьких стремлінь. Вони водночас поряд із працями Грушевського найцінніше досягнення української історичної думки наших часів...” [73,с.8]. Сам Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) теж вніс вагомий внесок у дослідження різноманітних проблем історії України, історії культури і церкви в Україні. У 1904 р. молодий історик видав “Покажчик джерел для ознайомлення з Південною Руссю”, в якому виділив такі історичні періоди: археологічний, княжий, литовсько-польський, московський (Руїна, Гетьманщина), Запоріжжя, історія України від поч. ХVІІІ ст. до 60-х років ХІХ ст., новітня доба [79,с.43].

Значною подією в українській історичній науці була поява книги Д.Дорошенка “Огляд української історіографії” (Прага, 1923). Монографію прихильно зустріла наукова громадськість Європи. Книга не втратила свого наукового значення, пізнавальної цінності і сьогодні, адже в ній міститься грунтовний аналіз розвитку історичних знань в Україні від ХІ ст. до початку 1920-х рр. В 22-х розділах автор в сконденсованій формі висвітлює головні етапи розвитку української історичної науки, коротко аналізує дфяльність українських наукових установ і їхню видавничу діяльність і обговорює історичну творчість поодиноких українських дослідників. Також подає короткі дані про їхнє життя і науково-організаційну діяльність [79, с.56] , причому особливо ретельно аналізується творчий доробок М.Максимовича (с.94-95), М.Костомарова (с.94-104), П.Куліша (с.105-114), В.Антоновича (с.127-136), М.Грушевського (с.165-195), В.Липинського (с.209-212) [79,с.57]. У 1933 р. появилась німецькомовна праця Д.Дорошенка “Що таке історія Східної Європи?”, в якій автор зокрема відзначає: “Відокремлення північної Руси від Руси південної, української, і розходження їхніх історичних шляхів повело за собою і певну зміну історико-географічних назв. Для Володимиро-Суздальської, північної Руси, ...назва “Русь” стає лиш ...спомином про колишню приналежність до держави Київської Руси...” [37, с.108-109]. Побіжно автор згадує і аналізує літературні пам’ятки Київської Русі такі як “Повість временних літ”, Галицько-Волинський літопис, “Слово